Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

єхидно зачастив: „гик-гик-гик…” І водночас з цим море скоцюблених стовбурів, гілок та корчів, хилитнулось і розпочало розгойдуватися потворними, такими, що постійно збільшувались, хвилями.

— Та що це воно?!

— Дерева! Дерева гикати розпочали! Уходити, уходити треба! Румато! Рума-а-а-ато!!!

Кіт Румати зненацька зник з поля зору, а на тому місці, де тільки-но він знаходився, почала нагромаджуватись величезна купа хмизу: гик! гик! гик! Майже одночасно з цим Норильцєв зісковзнув зі спини свого чорного зооїда, мечем врубаючись в смертельно колюче плетиво й теж зникаючи в ньому.

— Ігоре-е-е!!! Зореборе, матері твоїй ковінька! Назад, наза-а-а-ад!!!

— Рума-а-а-ато!!!

— Ігоре-е-е!!!

Кіт менестреля був затиснутий двома неоковирними стовбуриськами, що з кожним гиком повільно сповзали в чорну безодню, пропахлу сирою землею та гнилою деревиною. Сам Румата, придавлений величезною гіллякою, відчайдушно борсався трохи вище зооїда. Але ця вищість мало чим могла йому допомогти, бо за хвилину-другу важелезний корч мав звалитись просто на нього.

— Ах, ти, матері твоїй ковінька! — зовсім по-кременчуцькі вилаявся Зоребор, щосили обрубуючи гілля навколо Румати та й пробуючи втриматись на слизький і хиткій поверхні: гик! гик! гик! — Руку, Румато, руку давай!

Той в якомусь неймовірному ривку зміг би дотягнутись до хлопця, але один з клятих стовбурів посунувся ще на півметра, однією з покручених, але гострих, гілляк наскрізь проштрикуючи одяг арканаріанина, а іншою гілкою, наче важелем, впираючись в його ногу. Серед загального рипу й скреготіння хрумкіт переламаної кістки був зовсім нечутним. Лише обличчя Румати миттєво побілішало та голова безтямно хитнулась убік.

— Рума-а-а-ато!!!

Ризикуючи звалитись у посічену гіллям безодню, Норильцєв осідлав товстелезну колоду, що, здригаючись усією своєю облущеною поверхнею, повільно сповзала униз і, орудуючи мечем, неначе сокирою, розпочав рубати оту гілку, що придавила ногу Румати. Руб-руб… гик-гик… руб-руб… Тіло Лялькаря, що й дійсно розпочало нагадувати величезну зламану ляльку, тупо смикалось в такт цим звукам.

„Тр-р-р-р…” — невдоволено заскреготіла одна з деревин, випускаючи зі своєї мертвої хватки закривавлену кінцівку менестреля. Але друга колода ще щільніше нанизала на свої гілки його одяг, поступово затягуючи хлопця до огидної рипливої пащі.

Уно, стримуючи свого кота, намагався втримати на місці й інших. Обличчя його здавалось розірваним на двоє: вбік зооїдів та вбік Румати. А Кременчук, усім тілом балансуючи на ворухливій поверхні Пам‘яті, вже чимдуж пересувався до Зоребора.

— Ігоре-е-е!!! Ігоре, тримайся!

Але він явно не встигав, бо за якимись невловимими ознаками Норильцєву зненацька стало зрозумілим, що за мить увесь довколишній безлад, повільно набираючи швидкість, посунеться униз, у сиру гнилу прірву. І тому він, остаточно плюнувши на обережність, ковзнув до тіла Румати, краючи мечем і зриваючи з нього верхній одяг — широку шкіряну куртку та коротеньку прозоро-пластикову накидку.

Бурелом на мить завмер і… І в останню мить Ігор відчув, я щось рвучко шарпнуло його вгору, міцно вхопившись за верхній край кольчуги. Встиг таки Богдан Іванович. А сам хлопець встиг перехопити Румату за поперек і вражено зойкнути, наштрикнувшись поглядом на його оголені груди. Вірніше — її. Бо юнак за всіма зовнішніми ознаками виявився… виявилась… Дівчиною виявився всеарканарсько відомий бард Румата Пронизливий.

* * *

— А потім? — спитав Кременчук, відчуваючи, як слабенько поколює усе його тіло, вимучене карколомним спуском з клятого бурелому та скаженою скачкою до Комуни Королівських Шаманів: її десятиметрові споруди, схожі на збільшені ескімоські чуми, знаходились кілометрах в п‘ятнадцяти від Пам‘яті Гикливого Лісу.

— Потім? — перепитав Уно, ледь видимий в парі зцілющого гейзера. — Потім я присягнувся матері Румати, що хоча б до весілля збережу природність дівчини. Сам знаєш, що вона в нас набагато більше цноти важить. Ага… А ще потім поховав Кіру поряд з Будахом. Вірніше те поховав, що від неї залишилось.

— Тож, кажеш, і в Кіри, і в чоловіка її, тіла вже були відсотків на вісімдесят штучними?

— А як же? У нас у всіх з часом таке відбувається. Мо‘ скажеш, що в тебе все природне? В мене ось усі кінцівки, півшлунку, одна легеня, одна…

— А в Румати тепер теж кінцівка штучна буде?

— Шамани кажуть, що ні. Можна врятувати на біофізичному рівні. Без технології обійтись. Вранці точно відомо буде.

— Я вранці далі піду. Ти мені тільки шлях вкажи. Не можна мені тут затримуватись.

— Нам усім тут затримуватись не можна. Тож ти розслабся. До ранку ще ціла ніч попереду.

Зауваження було слушне. І Кременчук увесь занурився в гарячу, вщерть наповнену якимись пекучими бульбашками, кам‘яну ванну. Лише обличчя його зморене на поверхні лишилось.

— А стать Руматину чого приховуєте? — спитало обличчя. — Он яка дівка гарна!

— Отож воно й є, що гарна. У нас знаєш, скільки охочих до гарності цієї?

Кременчук згадав пласку й бровату мармизу Ваги Шасі й лише зітхнув болісно.

— Отож, — зациклило Уно. — А я ж не можу повсякчас біля неї знаходитись. Хоча й пробую. Та й сама Румата!.. Їй би краще хлопцем народитись. Уся зброя — її, усі бійки — з нею… — забубонів старигань, а Богдан заплющив очі, згадуючи, як вони стрибали на котах до краю клятого бурелому, як майже вперекидь скочувались із нього, і як Уно горлав, тицяючи покрученим пальцем на захід: „Туди, туди!.. Там Шаманів Комуна. Вони допоможуть, обов‘язково допоможуть!” А Норильцєв, сувороокий і увесь якийсь вмить подорослішалий, тримав на побілілих руках беззахисне, прикрите благенькою курточкою Уно, тіло дівчини й оскаженіло зиркав на будь-кого, хто намагався наблизитись до нього.

— Богдане Івановичу! — випірнула з імлистої пари голова Зоребора. Очі на ній вже були ані суворими, ані навіть дорослими. Розгубленими в нього очі були. По-дитячому розгубленими. — Я піду Румату провідаю. Можна? А то якщо вранці підемо, то…

— В Уно питай. Я тутешніх порядків не знаю.

— Та нехай іде. Якщо вже через Пам‘ять Гикливого Лісу перебралися, то нічого поганішого вже не буде. До самого Ірукану.

— О, до речі! А що це за