Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

Діти кричать про кінотеатри («А Фантомаса показують?»), про Палац спорту («А дітей пускають?»), про головну вулицю («Діти, у багатьох містах головні вулиці так називаються!») і про всі прилеглі заводи та фабрики.

Дід Мороз. Які у вас ще заводи є?

Хлопчик із залу. Сорок другий, секретний.

Дід Мороз. Дуже секретний?

Усі діти. Дуже.

Дід Мороз. Тоді вам дуже пощастило, діти, що до вас на ялинку я приїхав, а не іноземний шпигун.

Діти. Чому?

Дід Мороз. Він би про все дізнався, що на цьому заводі виробляють. І довелося б завод розсекретити. І на сковорідки перевести. Отож ви про завод ваш мовчіть. І взагалі вчіться таємницю берегти.

Зрештою кмітливий дідусь дотумкував, у якому місті він опинився, і починав з дітворою вітатись.

Дід Мороз. Здрастуйте, дорогі хомичі і хомиченчички… тобто хомички… хомичан… чайнички… (Ось звідки й походять наші з Топиліним — сибір — відерця і сибір — чайні сервізики.)

— Правду кажучи, — мовила бабуся, — я б за таку вступну сцену медаль дала б. А що з Простудою було? І звідки у тебе «дитиночка» взялась?

Ретроспекція.

Простуда. Ну, звичайно, дідусю, я — найсправжнісінька Снігуронька. Дивись, сукня є і кокошничок. І все інше. Чого ж ти мене не впізнаєш, міг дорогенький?

Дід Мороз. І сукню впізнаю, і кокошничок впізнаю. А от усе інше… не дуже знайоме. Голос, скажімо…

Простуда. Та що ти, дідусеньку! Ти уважніше подивись!

Дід Мороз. Я б подивився, та ось окуляри мої загубились.

Вітер у Голові (висовуючись із-за лаштунків). Ось вони! Ось вони!

Дід Мороз. Ну, коли ти справжня Снігуронька, заспівай нам новорічну пісню. Знаєш її?

Простуда. Ще як! Я лише музику ввімкну. (Іде до Вітра.) Ей, підкажи! Я нічого не пам'ятаю.

Вітер. Давай починай. Розберемося.

Простуда. Отже, пісенька. Про цю, як її… Про дитиночку. Загалом російська народна пісня «В ліску росла дитиночка»…

Дід Мороз. Цікаво, цікаво. Дитиночка, значить?

Простуда. Звісно. Маленька. Все, я співаю.

В ліску росла дитиночка,

В ліску вона… що?

Вітер (підказує). Жила.

Простуда. Жила? Сам ти жила! (Збагнула.) Звісно. (Співає.) Жила… у лісі… Зимою і літом… Зимою і літом… Веселою була… А далі що?

Вітер. Лякливий зайчик плигав там.

Простуда. Крикливий зайчик…

Дід Мороз. Який, який?

Простуда. Зрадливий… кмітливий…

(Вітер стрибає, підказуючи.)

Простуда. Робив зарядку, наш ріднесенький…

І чого там тільки не було… І морячок з мішком підгортав. І конячка мокронога бігла о пів на шосту… (Тому що Вітер показував на годинника — мовляв, поспішає.) І таке інше.

Простуда. Везе конячка…

Вітер (пошепки на увесь зал). Дрівця. (Показує на підлогу.)

Простуда. Сцену… Піаніну… А в домі…

Вітер. Мужичок…

Простуда. А в домі морячок… молоток…

Дід Мороз. Який ще морячок?

Простуда. А той з мішком, котрий підгортав… До посиніння…

— Кумедна сценка, — сказала бабуся.

— Мені також подобається.

— А яка в тебе протиотрута?

Я поклав на стіл зелену книжку «Таємний лист Діду Морозу. Новорічна вистава. Варіант Хомської філармонії. Рекомендований до постановки на новорічних святах для дітей 6-х класів».

— І все тут є? — запитала бабуся. — І хомичайники і конячки?

— Все.

— Гаразд. За цю історію тобі п'ятірка. Тільки довідайся, будь ласка, хто були автори першого варіанта.

РОЗДІЛ N+18

(Останній із списку подяк і доган)

Дожили! Мені почали п'ятірки ставити. І хто? Рідні бабусі, котрі інакше як безголовим ніколи мене не називали. Ну що ж! Хто б сперечався. А я похвалою не розбещений. Дякую тобі, бабусю Віро Петрівно! Служу Радянському Союзу! Тільки я до себе вимогливіший.

Сам собі я поставив би п'ятірку лише за одну справу — один незвичайний і позапрограмний виступ. Власне, за нього я і одержав подяку від персоналу дитячої лікарні селища Кубинське.

Ми там були на гастролях маленькою групою. Я і Топилін, ще один ілюзіоніст з дружиною та два гімнасти. Виступали по клубах.

Під час переїзду до цього селища кумедна історія сталась. Їхати треба було вісім годин. Поїздом, їхати вдень. Топилін і каже:

— Навіщо зайві гроші витрачати? Візьмемо чотири квитки. Решта зайдуть як проводжаючі і лишаться. Адже спати не треба. Все одно всі в одному купе товктимуться. А гроші на кіно витратимо чи на їжу.

У Топиліна комплекс голодного дитинства. Йому все ввижається, що завтра продукти скінчаться або гроші. Решта каже:

— А якщо контроль?

— Подумаєш. Під лаву можна залізти. Або у вагон-ресторан піти.

Один гімнаст — верхній — Топиліна під гримай цілком. Решта погодилась за умови, що не їм сидіти під лавою. Так і поїхали.

Квитки купував я. І коли контроль замаячив, усі до мене кинулись повідомляти. Я Топиліну і гімнасту знак подав. Вони під лави, як домовились… Сидять вони там і чують:

— А чому це вас тут четверо, а квитків шість? Де