Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

осяяні місяцем уповні. А сам покій був занадто великим і темрявим. Почувалася страшенно далекою від будь-якої живої душі. Було їй самотньо і тоскно. Взялася думати про старого Келлі, та це не розрадило їй душу — скоріш навпаки. Як моторошно спати в кімнаті самій! Ніколи доти на самоті вона не спала. Здригнулася: зненацька за вікном зашурхотіло. Так, ніби щось чи хтось намагається через вікно забратися до кімнати. Згадала про «Ільзиних» духів, зокрема, про духа незримого, якого, одначе, можна почути й відчути, згадала про кам’яних псів коло брами з їхнім гаданим опівнічним «гав! гав! гав!» І, як на те, десь забрехав пес. Емілі зросило чоло холодним потом. Що, власне, хотіла повідати Каролін, говорячи про тих, хто спить у домовинах, у своїх могилах? Зарипіла підлога. Чи немає когось або чогось там, за дверима? А в куті начебто щось ворушиться. Звідусіль долинали до її вух якісь таємничі звуки.

Зненацька почула шерех за узголів’ям ліжка. Так, безсумнівно: хтось ворухнувся, і то зовсім поруч. Шелестіння, шурхоти і скреготи. Завмирали і за хвилину поновлювалися. То не була гра уяви… То був очевидний, а радше «вухочутний» факт.

Емілі тремтіла під ковдрою, тремтіла всім тілом. Її аж нудило від жаху. Тепер вона вже не передчувала небезпеку, а стояла супроти неї віч-на-віч. Поповий Став був страхітливою, лиховісною і ворожою особисто до неї місциною. Твоя правда, Ільзо! Тут з біса моторошно. А вона, Емілі, лежить тут сама, за кілька миль від найближчого осередку людського життя. З боку тітки Ненсі це було вкрай жорстоко — веліти їй ночувати в покої, де повно примар. І ти знала про це, поза сумнівом, знала, стара жорстока тітко Ненсі. Ох, коли вже назад до Місячного Серпа, в ліжко тітки Елізабет, під її бік! Тітка Елізабет не ідеальна товаришка для спання бік у бік, але, в кожному разі, вона істота людська, з плоті й крові. А наглухо замкнені вікна не пропускають не лише повітря, а й вовкулак, привиддя та іншу потойбічну нечисть. «Може, не завадило би знову проказати молитви», — подумала Емілі.

Проказала, та це не вельми зарадило.

Аж до скону Емілі не забуде тієї першої ночі в Поповому Ставі. Була настільки змучена, що іноді засинала, однак невдовзі прокидалася, спливаючи потом від жаху, і знов чула шерехи, шелести, шкробання, ба навіть стогони — зовсім коло себе. Пригадалися їй усі примари, всі духи, всі вовкулаки, про яких читала в романах і повістях, крадькома позичуваних з родинних бібліотек.

«Тітка Елізабет має слушність: читати романи шкідливо, — міркувала вона. — Ох, я помру від страху, знаю, що тут і помру. Так, я страхополох, але не годна… бути… хоробрішою… не годна…»

А вранці покій став ясним, сонячним і геть вільним од незбагненних звуків. Емілі встала, убралася й попрямувала до старого крила будинку. Була дуже блідою, з темними колами круг очей, але з рішуче стисненими вустами.

— Як спалося? — люб’язно спитала тітка Ненсі.

— Їду додому сьогодні ж, — заявила Емілі замість відповіді.

Тітка Ненсі отетеріла.

— Додому? Безглуздя! Вже встигла знудьгуватися за домом?

— Ні, тобто не так сильно… Але мушу вертатися.

— Це неможливо. Тут немає нікого, хто сьогодні відвіз би тебе до Місячного Серпа. Чи, може, гадаєш, тебе відвезе Каролін?

— У такому разі піду пішки.

Тітка Ненсі гнівно вдарила ціпком об підлогу.

— Лишатимешся тут, скільки я захочу, моя панянко! В цій господі моя воля — закон. Хто-хто, а Каролін добре відає це — правда, Каролін? Сідай та їж свій сніданок, мерщій!

Тітка Ненсі дивилася на Емілі очима, що вергали блискавки.

— Я не залишуся тут, — правила своєї Емілі. — Ще одну ніч у тій жахливій кімнаті, наодинці з примарами, я не годна провести. Це було так жорстоко, тітко Ненсі, помістити мене ночувати саме там. Якби я була Саломеєю (тут Емілі зухвало зміряла тітку очима з голови до ніг), то зажадала би твоєї голови на тарелі у відплату за свої страждання.

— Що ти верзеш? Що за небилиці про кімнату з примарами? Немає духів у Поповому Ставі! Скажи їй, Каролін! Ми вважаємо всяке привиддя просто негігієнічним.

— Є! Є жахливі примари, саме в тому покої, — цілу ніч було чути і зойки, і стогони, і таємничі шурхоти… Там, де стіна, за моїм узголів’ям. Не залишуся тут, не зали…

І бризнули сльози, хоч Емілі щосили намагалася стримати їх. Нервово була настільки вичерпана, що не змогла опанувати себе. То був мало не істеричний вибух.

Тітка Ненсі дивилася на Каролін, а Каролін дивилася на тітку Ненсі.

— Ми повинні були попередити її, Каролін. Це наша провина. Зовсім забула! Так давно ніхто не ночував у червоній кімнаті! Не дивина, що вона перелякалася. Емілі, бідна дитино, — я дуже шкодую, що сталася така прикрість. Мені й справді належить скласти тобі на таріль свою сиву голову — ти, мстивий курдуплю! Ми мусили тебе попередити…

— Про що?

— Про ластівок у старому димарі. Ти ж бо чула звуки ластівок. Великий центральний димар розташований саме над стіною твоєї кімнати. А там купа ластів’ячих гнізд. Ці птахи зчиняють багато шуму й галасу: пурхають, тріпочуть крилами, пищать і сваряться між собою…

Емілі засоромилася — дужче, ніж мала би, адже старші за неї люди звідали в червоній кімнаті добрячого страху з такої ж причини. А декого Ненсі Пріст навмисне поселяла в тому покої, щоб дозолити. Але в цьому разі — треба віддати їй справедливість — вона просто забула остерегти дівчинку.

Емілі більше не згадувала про піший похід додому. І Каролін, і тітка Ненсі як могли догоджали їй протягом цілого дня. І підвечірок дістала чудовий! А ввечері, не вагаючись, рушила до червоного покою і проспала там цілу ніч безпробудно. Шелести й крики чулися так само виразно, як і минулої ночі,