Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

«Діма…»

«Нічьо не говори».

«Діма! Приїдь сьогодні до нас. Поговоримо!»

«Ти нічьо не розумієш, — хриплим голосом каже він. — Я мушу… нема виходу».

«Діма! Є ще цілий місяць!»

Пауза.

«Знаєш, — уже іншим, ніби бадьорим голосом каже, — а мені обіцяють купити нову «дев'ятку»». Замовкає. Плаче.

«Діма! Приїдь до нас!»

«Ладно», — кладе слухавку.

Сідаю за письмовий стіл, кладу на нього лікті, охоплюю голову руками, заплющую очі. Дивлюся далеко, на край чорної німої завіси під моїми повіками, я нічого не бачу, жодного руху, жодного проблиску світлих кольорів. Треба їхати в бурсу — пробивається несподівана думка, — клав я на бурсу. Мати за кілька днів до 1–го вересня просила, щоб не прогулював предмети, бо виженуть. Ага, розігнався, вже побіг… вона думає шо я буду слухати всю її туфту стану хорошим слухняним синочком який по–тупому буде кліпати оченятами і дивитися на той бєзпрєдєл на ту конюшню яку роблять з моєї квартири вона думає шо найрозумніша і все має крутитися навколо неї чи може їй не подобається що я виріс став великим вона ж хотіла щоб я все життя був маленьким гралася б тоді мною як живою лялькою годувала б із ложечки мила попу коли б укакався заколисувала тринділа про мене зі своїми ровесницями чи сусідками але ж все це повна хуйня ма все це минуло і нада жити в конкретному світі а не літати в хмаринках і мріяти що все скоро зміниться стане кращим і буде таким як у мріях ха ха ха ніхуя не зміниться нічьо не буде кращим бо з кожним роком повна жопа настає все більше бля пауза скоро тут взагалі йобнешся.

Під вечір зустрічаюся у дворі біля столика з Ринею і малим Машталіром. Розказую про дзвінок Дефіцита, проте, що він буде женитися. Пацани в осаді від почутого. Риня каже: торба, повна торба; а Бодьо довго думає й посміхається — зате нульову «дев'ятку» буде мати. Знайшов про шо думати, кидаю йому. А шо плакати? — бере цигарку до рота, прикурює й примружує очі від диму; Толян, він же нормальний пацик, чьо йому плакати? йому ж не яйця відрізають… жениться, на цьому життя не зупиняється, правильно? буде косити, шо живе з нею, шо любить її, а сам… ха–ха, сміється малий Машталір, дєвок буде натягувати, на «дев'ятці» розсікати по Тернополю, а хулі? а його дурнувата дебільна баба буде сидіти в хаті, їсти варити чи дітей виховувати, да, да, курка тупорила, в хаті — з баняками, а ми в цей час — будемо красіво квасити; шоб, сука, знала, як пацанів нормальних на собі женити… Пауза. Мовчки слухаю, як вони говорять про Дефіцита, а сам думаю про вітчима і всю ту лажу, яка в мене вдома.

— Чьо такий потухлий? — несподівано запитує Риня.

— З вітчимом бився.

— Заганяється? — запитує малий Машталір.

— Да, заганяється.

— Так, може, прийти і від вішати мудакові? — пропонує Риня.

Пауза.

— Нєа, це моя домашня проблема.

— Ну дивись.

Удома кличу матір на кухню, аби серйозно перетерти. Ставлю її перед простим вибором: або я, або той лох. Обличчя її блідне, здригається, губи тремтять, вона несе всіляку туфту, що все минеться, що ви помиритеся (ага! вже третій рік миримося!). Перебиваю її. Ма, я звалюю звідси, більше в цій конюшні жити не буду, наш дім перетворився на стайню, я — не худоба, жити так більше не можу. Пауза. На очі їй навертаються сльози, вона сідає на табуретку, безпорадно складає перед собою руки. Ставлю на плиту чайник, чую, як за моєю спиною народжується мляве схлипування. Не зважаю на це. Пауза. Синок, плаче мати, синок, мені самій дуже важко, я… я… я просто не знаю, як далі жити, синок, він же хоч якусь копійку приносить. Пауза. Вона боїться змін. їй зараз здається, що на тому придуркові світ зійшовся. Насправді ж він усе пропиває. Але… що я їй буду пояснювати? Раптом я усвідомлюю, що з нею на цю тему більше ніколи не треба говорити. Ніколи. Я усвідомлюю, що вона не хоче, аби той смердючий ублюдок звідси звалив; пауза; я програв, я знищений; пауза; від мене відвернулася рідна мати, значить мені треба звідси зникнути і не заважати їй жити, да, да, не заважати їй перетворювати своє життя на повну лажу; може їй так добре? значить, хай так і живе. Покидаю її на кухні саму, заплакану, закриваюся в своїй кімнаті, падаю на ліжко обличчям в подушку й дико ридаю.

Ну шо, пацани, каже Риня, починаємо заробляти бабки? Ми не проти. Сидимо в кабаку на Дружбі й дивимося за клієнтами. П'ємо червоний напівсолодкий вінчик і стежимо за присутніми. За сусіднім столиком чешуть язиками дві тридцятилітні вівці, які, мабуть, давно не бачилися і діляться своїми проблемами. У кутку за столиком сидить самотній штемп, старший від нас років на п'ять–шість, у нього на колінах соска — клавіша років сімнадцяти, пацик намагається її обійняти, вкусити за вушко, а та голосно регоче, зіскакує з колін і сідає навпроти. За кількома зсунутими докупи столиками зібралася паланка з семи чоловік, приблизно нашого віку, вони квасять водку і регочуть. Малий Машталір каже, що підемо, мабуть, за мужиком, який із гівняркою, бо він найбільше готовий, і в нього золота шайба на правиці, на грам дванадцять потягне. Дефіцит каже: може, краще цих двох кобіт, очима показує на сусідній столик, у них золоті кульчики, в однієї навіть тоненький змійковий браслетик. Риня шепоче, що з двома справитися буде важко, бо вони хліборізки як повідкривають, фіг їх потім закриєш. Цієї миті від компанії з семи чоловік до тридцятилітніх кобіт підвалює високий коротко