Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

її вислухали, та що в неї не було нікого, крім мене, і вона ніде, окрім мого кабінету, не могла розказати про свій біль. Вона також знала, що наше ретельне вивчення подій, які прискорювали депресію, допомагало.

Незабаром ми почали обговорювати одну по одній усі тривожні події, які сталися з нею за тиждень. На додачу до тих неприємних ситуацій, які вона згадала по телефону, були й інші. Наприклад, на засіданні університетської лабораторії, де вона працювала, академічний персонал демонстративно ігнорував її. Я поспівчував їй і сказав, що чув від багатьох інших людей, і від своєї дружини теж, скарги на таке саме зневажливе ставлення. Я наголосив, що моя дружина була вкрай роздратована такою тенденцією у Стенфордському університеті: працівникам, що не входили до викладацького складу, там не надавали жодних привілеїв і не цінували їх.

Мардж повернулася до теми своїх невдач та числених досягнень свого боса, якому щойно виповнилося лише тридцять.

«Чому ми, — думав я про себе, — зациклилися на цих невдалих порівняннях? Адже це якесь самокатування, таке ж болюче, як полірувати хворий зуб».

Я сказав їй, що так само порівнюю себе з іншими, і часто це порівняння не на мою користь. (Я не заглиблювався у подробиці, хоча, можливо, і треба було б. Це б засвідчило моє ставлення до неї, як до рівної.)

Я вдався до метафори термостата, що регулює самооцінку. Її «прилад» не працював: він перебував дуже близько до поверхні тіла. Він не те що не забезпечував стабільність її самооцінки, а страшенно коливався під впливом зовнішніх чинників. Сталося щось хороше — і в неї був чудовий настрій, десь хтось її трохи покритикував — і вона засмучувалася на кілька днів. Це все одно що обігрівати будинок однією грубкою, яка до всього розташована біля вікна.

Наприкінці заняття їй не треба було казати, чи краще вона почувається: я міг це легко зрозуміти з того, як вона дихала, посміхалася чи йшла до дверей кабінету.

Так, дійсно, були певні зрушення. У неї був чудовий тиждень, і я не отримав жодного тривожного дзвінка. Коли я побачив її наступного разу, вона здалася сповненою ентузіазму. Я завжди вірив, що дуже важливо з’ясувати, що тебе тішить, і так само важливо визначити, що тебе засмучує. Отож, я запитав, що так на неї вплинуло.

— Не знаю як, — мовила Мардж, — але наше останнє заняття поставило все на свої місця. Це і для мене така ж дивина. Зовсім за короткий час я позбулася цього гніту. Я справді рада, що в мене такий психотерапевт.

Я був зачарований її щирим компліментом, але в той же час і збентежений двома речами: незрозумілим «не знаю як» і тим, що вона уявляє мене чарівником. Поки Мардж мислитиме такими категоріями, їй не стане краще, тому що джерелом допомоги має стати вона сама. Моє завдання як психотерапевта (на відміну від батьківської ролі) — відсторонитися, щоб допомогти пацієнту самому стати для себе і матір’ю, і батьком. Я не хотів, щоб їй стало просто краще. Я хотів, щоб вона взяла на себе відповідальність за свій стан. Я хотів, щоб вона чітко усвідомлювала, як відбувається процес її одужання, і могла на нього самостійно впливати. Ось чому я не дуже зрадів, коли почув «не знаю як», і зрозумів, що ми мусимо це проаналізувати.

— Що точно допомогло вам, — запитав я, — на нашому останньому занятті? Якої миті ви почали себе краще почувати? Давайте з’ясуємо це разом.

— Ну, по-перше, коли ви визнали, що дали маху з безхатьком. Я могла б це якось використати, щоб покарати вас, — насправді я знаю, що робила так з іншими психіатрами. Але коли ви сказали, що не мали якихось прихованих намірів, і зізналися, що повелися грубо, я зрозуміла, що не можу на вас гніватися.

— Ну що ж, здається, моє зауваження дозволило вам зберегти зв’язок зі мною. Наскільки я вас знаю, коли ви перебуваєте в стані глибокої депресії, ви розриваєте будь-які зв’язки і почуваєтеся дуже самотньою. Але в цьому криється важливий висновок — слід зберігати свій зв’язок з людьми.

Я запитав, що ще допомогло їй і що важливе сталося під час того заняття.

— Головне, що змусило мене змінити своє світобачення, це момент цілковитої тиші — коли ви сказали мені, що ваша дружина мала ті ж самі проблеми на роботі, що і я. Я така огидна та нікчемна, а ваша дружина така надзвичайна, що нас навіть не можна згадувати поряд. Сказавши мені, що і вона і я мали однакові проблеми, ви показали, що поважаєте мене.

Я збирався був протестувати, наполягати на тому, що я завжди її поважав, але вона перервала мене:

— Я знаю, знаю: ви часто казали мені, що ви мене поважаєте, але це були лише слова. Насправді я вам ніколи не вірила. Цього разу все було інакше, ви довели це без слів.

Я був вражений тим, що сказала Мардж. Вона торкнулася дуже важливої проблеми. Пояснити, довести щось «без слів» — ось що насправді мало значення. Важливим було те, що я зробив, а не те, що я сказав. Для пацієнтки був важливий сам вчинок. Я просто поділився думками про свою дружину, а для Мардж це було те ж саме, ніби я зробив їй подарунок. Лікує дія, а не слово!

Мене так зацікавила ця ідея, що я ледве міг дочекатися, поки закінчиться наше заняття. Я хотів глибше це обміркувати. Однак належало приділити більше уваги Мардж. Вона має сказати мені ще дещо важливе.

— Також дуже корисними були ваші розпитування про те, що допомагало мені в минулому. Ви покладали всю відповідальність на мене, робили мене головною на нашому занятті. Це було приємно. Зазвичай я мовчки хандрю кілька тижнів, а ви змусили мене за лічені хвилини зрозуміти, що відбувається. Насправді одне-єдине запитання: «Що допомагало вам у минулому?» — було дуже важливим, оскільки воно переконало мене, що я сама якось можу змінити свій стан. Ще допомогло те, що ви поводилися професійно, дозволивши мені відповідати на запитання, відповіді на які ви вже знали. Мені сподобалося, коли ви зізналися, що нічого не знаєте, а потім ми аналізували все разом.

Музика для моїх вух! Як же приємно це чути! За роки роботи з Мардж я зрозумів, що існує лише одне правило, яке спрацьовує з нею: до неї слід ставитися як до рівні. Я намагався не розглядати її як об’єкт досліджень, не жаліти її та не робити нічого такого, що створило б прірву непорозуміння між нами. Я дотримувався цього правила і був дуже задоволений, коли вона сказала, що це їй дійсно допомогло.

Процес психіатричного лікування сповнений безлічі невідповідностей. Коли одна людина, психотерапевт, «лікує»