Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Мааселькя відбити ще одну низку атак росіян з менш однорідним керуванням, так звані бої під Кріві, які після енергійної фінської контратаки завершилися здобуттям місцевої залізничної станції. Обидві операції засвідчили, що ворог побоюється фінських активних дій, спрямованих проти Мурманської залізниці.

Коли Карельська армія виконала завдання, я повернув її заслуженого командувача, генерала Гайнрихса, на посаду начальника Генерального штабу, а генерал-лейтенанта Ганелля, який обіймав цей пост від липня 1941 року, було призначено інспектором фортифікаційної роботи. Виконуючи ці функції, він іще раз міг продемонструвати здатність успішно керувати масштабною фортифікаційною роботою у пришвидшеному темпі.

Карельську армію було поділено на дві групи, південнішу з яких — Олонецьку — підпорядкували генерал-лейтенантові Ешу, а генерал-лейтенанта Лаатикайнена призначили командувачем північнішої, Мааселькської групи. Еша на посту командувача ІV корпусу, дислокованого на Карельському перешийку, заступив генерал-лейтенант Егквіст.

Окупованою Східною Карелією, починаючи від попередньої осені, керував тимчасовий орган під орудою гірського радника, полковника Котилайнена. Упродовж січня 1942 року ця організація набула остаточної форми, так що весь окупований терен — за винятком зон, які містилися найближче до фронту й лишалися під контролем фронтових командирів — було об’єднано в один адміністративний округ, підпорядкований начальнику військової адміністрації зі штабом у Петрозаводську. Начальником військової адміністрації лишився Котилайнен.

Перш як повернути генерала Гайнрихса на пост начальника Генерального штабу, я відрядив його до німецької Ставки у Східній Прусії, щоб дістати інформацію про на позір великі невдачі німців, а також про їхні плани на найближчий час.

Повернувшись, генерал Гайнрихс повідомив, що катастрофа на центральній ділянці Східного фронту, очевидно, справила велике враження на німецьку Ставку. Коли він відвідав Гітлера, той звинуватив у невдачах ненадійні зведення метеорологів і пояснив, що все дуже перебільшила ворожа пропаганда. За словами Гітлера, загальна кількість обморожених не сягає навіть стількох десятків, скільки тисяч називає пропаганда. А ще райхсканцлер заявив про тверду певність, що гіркий досвід непридатності певної техніки в дужий мороз надихне збройні сили на нові зусилля, завдяки яким буде подолано труднощі і проторовано дорогу до остаточної перемоги. Фронти на півдні й південному сході від Ленінграда буде повернено до попереднього стану. Начальник Генерального штабу армії генерал-полковник Гальдер натомість видався перевтомленим і пригніченим. Як він висловився, російська кампанія надмірно коштувала німцям. Однією з причин цього він вважав бойовий дух росіян, який разом з кількісною перевагою сприяв їхнім успіхам.

* * *

Наприкінці січня 1942 року мене відвідав президент республіки, щоб обговорити становище. Вельми сутужною була ситуація з постачанням, і країна дуже залежала від імпорту харчових продуктів з Німеччини. Урожай вдався слабенький, та ще і його збиранню шкодило те, що вдома жінкам доводилося брати на себе тягар чоловічої роботи. На заході Швеція була єдиною країною, з якою ми мали зв’язки. Ми мусили зберегти незалежність від Німеччини й волю дій, але не ставлячи під загрозу імпорт харчових продуктів. Коли зайшла мова про загальне становище у війні, я зазначив, що мою віру в шанси Німеччини успішно впоратися з війною було підірвано, щойно з’ясувалося, як кепсько німці наготувалися до зимової кампанії; мені здавався цілком можливим і повний крах на Східному фронті.

Обговорили ми й те, як росіяни зондували ґрунт. Вони хотіли встановити контакт із Фінляндією і 24 грудня 1941 року передали відповідне повідомлення міністрові закордонних справ Ґюнтеру через посла СССР у Стокгольмі. І президент Рюті, і я вважали, що зокрема становище з харчовими продуктами, не кажучи вже про військову міць Німеччини, на цей момент унеможливлюють такий контакт. Без сумніву, ним скористалася б ворожа пропаганда, і це могло призвести до ускладнень з німцями.

На початку лютого знову постало затяжне дискусійне питання про наступальну операцію на Мурманську залізницю. Незадовго до того генерала гірського війська Дитля було призначено командувачем німецького лапландського контингенту, виокремленого у 20-ту гірську армію зі штабом у Рованіемі. Відвідавши мене, Дитль, сповнений завзяття, намагався домогтися спільної операції, у якій фінляндська армія мала здобути місто Сорока на узбережжі Білого моря. Мені довелося розвіяти це сподівання.

Кілька днів по тому я одержав листа від генерал-фельдмаршала Кайтеля, який повторив цю пропозицію і окреслив перспективу участі в операції чималої кількості авіації. Моє негативне ставлення до такого варіанту зумовлювалося і військовою, і політичною непевністю. Хоч я вважав, що є можливості перетяти Мурманську залізницю — насамперед у деяких пунктах на сході від Сороки, саму яку було важко здобути, — така операція означала б прелюдію до боїв, які, найімовірніше, із часом стали б для нас надсильними. Росіяни безперечно залучили б усі свої сили, щоб швидко поновити постачання через Мурманськ, і тоді ми не могли б сподіватися на ефективну підтримку німців, бази яких розташовувалися на великій віддалі звідти. Що стосується політичних аспектів, ця операція втягнула б нас у світову політику зі складними проблемами, які було б важко розв’язати державному керівництву. Моя позиція щодо пропозицій німців узяти участь в операціях проти Мурманської залізниці була й залишалася негативною, і це я повторив президентові Рюті під час відвідання Гельсінкі. Коли президент повідомив, що поділяє мою думку, я надіслав Кайтелю негативну відповідь.

Єдине переміщення фронту на цьому напрямі, яке можна було вважати таким, що відповідає нашим інтересам, стало б висування вперед позицій на ділянках Рукаярві й Мааселькя, аби скоротити лінію фронту. Із цих міркувань такий захід запропонував головний квартирмайстер генерал-майор Айро. Він зазначив, що велика кількість сил, потрібних для цієї операції, стоїть на вигідних вихідних позиціях. Згідно з його проектом плану дій, позиції треба було перенести вперед на рівень станції Парандова на відтинку залізниці Сорока–Петрозаводськ, лише за 50 кілометрів від Мурманської залізниці.

Я вважав, що мушу відхилити й цей план дій, адже така операція, хоч вона й не дуже масштабна, викличе в росіян відчуття, що нашою метою є Мурманська залізниця. Проте, зважаючи на політичне значення цієї операції, я хотів ознайомити зі своїми міркуваннями президента республіки. Тому я був дуже здивований, коли одразу по нашій зустрічі одержав від нього довгого, власноруч написаного листа, у якому він обґрунтовував такі самі аргументи, як ті, що я висловлював, проти наступу на зазначеному дражливому напрямі. Той лист є серед матеріалів судового процесу над призвідцями війни. Сторонньому легко може здатися, що президент у ньому розглядає або відкидає моє обґрунтування потрібності зазначеної операції. Насправді ми обидва, президент Рюті і я, і під час зустрічі 24 березня, і згодом сходилися на думці, що небажано вдаватися до дій проти Мурманської залізниці. Тож слова, які президент сказав на судовому процесі над призвідцями війни: