Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

class="p1">— Тоді неповну чашку, й дуже слабенької. Я хочу доїсти булочку, а сухої я ніяк, не можу проковтнути. Ви ж, певно, не хотіли б щоб я втрачала на вазі?

Джемз одсунув стільця й вийшов з газетою під пахвою.

— Вже пів на дев’яту, Джемзе, — мовила місис Мерівейл. — Він як допадеться до газети, то ладен і цілу годину з нею просидіти.

— Ну я піду мабуть знов ляжу, — роздратовано мовила Мейзі. — Страшено нерозумно, що ми всі встаємо до сніданку. В цьому є навіть щось вульґарне, мамо. Ніхто цього не робить. У Перкінзів сніданок подають до постелі.

— Джемз мусить бути о дев’ятій у банку.

— Це зовсім не причина, щоб витягти нас усіх з постелі. Так люди тільки зморшок собі набувають.

— Алеж ми не бачитимемо Джемза аж до обіду. Потім, я люблю рано вставати. Ранок найкраща пора дня.

Мейзі розпачливо позіхнула.

У дверях передпокою став Джемз, чистячи щіткою капелюха.

— А де ти дів газету Джемзе?

— О, я залишив її там!

— Нічого, я візьму сама. Любий, ти криво вколов шпильку в краватку. Дай я переколю… Ось так.

Поклавши руки на плечі синові, місис Мерівейл зазирнула йому в обличчя. На ньому був темносірий, у яснозелену смужку костюм і оливкова плетена краватка з невеличкою золотою шпилькою, зеленкувато-оливкові у чорні цяточки вовняні шкарпетки й темночервоні оксфордські черевики, з дбайливо зав’язаними подвійним узлом шнурками, що ніколи не розв’язувалися.

— Хіба ти не візьмеш палиці, Джемзе?

Він обкрутив зеленкувато-оливковим кашне шию і одяг темноцинамонове зимове пальто. — Ні, мамо, я спостеріг, що молоді люди там не ходять з палицями… Ще на мене подумають… і сам не знаю, що…

— Алеж містер Перкінз носить палицю з золотою голівкою.

— Він же один із віцепрезидентів і може робити, що йому заманеться… Та вже час іти.

Джемз Мерівейл нашвидку поцілував матір і сестру. Простуючи до ліфта, одяг рукавиці. Схиливши голову насупроти вогкого вітру, швиденько пішов Сімдесят Другою вулицею на схід. Біля станції підземки купив «Трибуну» й збіг сходами на залюднену, що тхнула кисло, плятформу.

-----

Чікаґо! Чікаґо! — верещав грамофон. Тоні Гентер, стрункий у гладенькому чорному костюмі, танцював з дівчиною, що все схиляла йому на плече голівку з копицею кучерявого попелястого волосся. Вони були самі в номері готелю.

— Серденько, ти славно танцюєш, — пробуркотала вона, тулячися ближче до нього.

— Ти такої думки, Невадо?

— Еге… Коханчику, ти нічого не спостеріг у мені?

— Чого саме, Невадо?

— Нічого не спостеріг у моїх очах?

— У тебе найкращі в світі оченята.

— Але в них щось є.

— Ти хочеш сказати, що в тебе одне око зелене, а друге каре?

— О, то ти спостеріг це, любчику! — Вона простягла до нього вуста. Він поцілував їх. Пластинка докрутилася до краю. Обоє кинулися, щоб спинити її. — Ну, хіба ж це поцілунок, Тоні? — мовила Невада Джонз, одгортаючи кучері від очей. Вона поставила нову пластинку.

— Слухай, Тоні, — сказала вона, коли вони знов пішли в танець. — Що сказав психоаналіст, коли ти був у нього вчора?

— Нічого особливого, ми просто поговорили трохи, — зідхаючи відказав Тоні. — Він запевняє, що це просто фантазія у мене. Радить ближче спізнатися з якоюсь дівчиною. Він — добрий лікар, але сам не знає, що говорить. І нічого не зможе вдіяти.

— Ручуся, що я зможу.

Вони спинились і глянули одне на одного. Обличчя їм пашіли.

— Те, що я спізнався з тобою, Невадо, значить більше для мене, — журливо мовив він. — Ти така хороша для мене… Адже всі інші завжди були погані.

— Ну, який же ти урочистий! — вона одійшла від нього й замислено спинила грамофона.

— А ми таки пожартували над Джорджем.

— Мене жах бере, як згадаю. Він такий люб’язний… Якби не він, я ніколи б не потрапив до лікаря Баумгардта.

— Сам винний. Дурень він усесвітній! Гадає, що можна купити мене за номер у готелі та за кілька квитків до театру. Ну, а тепер, дізнається ще й про інше… Але, слово чести, Тоні, ти мусиш лікуватись у цього лікаря. З Ґленном Ґастоном він просто диво якесь зробив. Той аж до тридцяти п’ятьох років уважав себе за «такого», а тепер я чула, що він одружився і має двійко, близнят… Ну, а тепер поцілуй мене, як слід, коханий… Ось так. Давай ще потанцюємо. Чудовий танцівник з тебе. Такі, як ти, завсігди добре танцюють. Не знаю чому…

Зненацька різко задзеленчав дзвоник телефону, немов кімнату пилка прорізала. — Галло… Так, це міс Джонз… Звичайно, Джордже, я чекаю на вас…

Вона поклала приймача. — Хай йому лиха година! Тікай, Тоні! Я покличу тебе пізніш. Не сідай до ліфту, бо наскочиш на нього.

Тоні Гентер розтанув за дверима. Невада поставила пластинку «Дивна Крихітка» й почала нервово ходити по кімнаті, пересуваючи стільці й пригладжуючи свої коротенькі кучері.

— О, Джордже, я гадала, що ви вже не прийдете! Як ся маєте, містере Мак-Нійл? Не знаю чому, а я дуже нервуюся сьогодні. Думала, що ви так і не прийдете. Може поснідаємо? Я голодна.

Джордж Болдвін поклав капелюха й палицю на стіл у кутку. — Що ви хочете Ґесе? — спитав він.

— Я завжди замовляю баранячу котлету й смажену картоплю.

— А я тільки бісквіт з молоком, бо щось мені шлунок зіпсувався… Невадо, чи ви не змогли б виготовити гайбол містерові Мак-Нійлові?

— Гаразд, я захожуся біля цього, Джордже.

— А мені, Джордже, замовте пів курчати, омарів і салату з груш-авокадо, — гукнула Невада з ванної, де вона рубала кригу.

— Вона страшенно любить омари, — сміючися зауважив Болдвін ідучи до телефону.

Невада вийшла з ванної, держачи на таці дві склянки гайболу. Вона напнула на плечі червоний з яскравозеленою облямівкою шаль. — Питимемо ми вдвох, містере Мак-Нійл. Джордж п’є саму воду. Так наказав лікар.

— А що ви скажете, Невадо, коли я запропоную піти до оперетки? У мене така сила справ, що хочеться освіжити голову.

— Я дуже люблю ранкові вистави. А можна покликати Тоні Гентера? Він дзвонив телефоном і говорив, що почуває себе дуже самотнім сьогодні й хоче кудинебудь піти. Він не працює цей тиждень.

— Добре… Ви вибачте, Невадо, але ми мусимо обговорити деякі справи… Одну секунду лише тут, біля вікна, а до сніданку зовсім забудемо про все.

— А я тим часом переодягнуся.

— Сідайте тут, Ґесе.

Якусь мить вони сиділи мовчки, дивлячись у вікно на червону клітку нової будівлі насупроти.

— Ну, Ґесе, — враз прикро мовив Болдвін, — я наважився взяти участь у виборах.

— Дуже добре, Джордже, Ми потребуємо такої, як ви, людини.

— Іду в списку реформістів.

— Оце так!

— Я хотів сказати це вам, Ґесе, раніш, поки ви ще не довідалися деінде.

— Хто ж голосуватиме за вас?

— Я маю підтримку… Преса теж за мене.

— До дідька пресу…