Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

б людина! Але в нього немає лукавства, немає тонкості. Він ніколи не піде на обман, а Роберт у глибині душі вважав, що без цього не досягти справжнього успіху. «Іноді потрібні і спритність, і жорстокість, — думав він часто. — Чому б не сказати цього одверто самому собі, коли робиш велику ставку?» І він дотримувався цього правила досить твердо.

Зараз Роберт відчував, що хоч Лестер — чудовий хлопець і до того ж його брат, йому не вистачає певної гнучкості. Він надто прямолінійний, надто любить сперечатися. Якщо Лестер підкориться бажанню батька і одержить свою долю спадщини, він неминуче стане активним учасником у керівництві фірмою. Він зв’яже руки старшому братові. Чи хотілося б цього Роберту? Безперечно, ні. Його куди більше влаштовувало, щоб Лестер, у всякому разі, на найближчий час, залишився з Дженні і в такий спосіб сам відійшов від справ.

Обміркувавши все як слід, Роберт продиктував ввічливого листа. Він ще не певен, як краще зробити. Він не знає, якої думки дотримуються зяті. Треба буде з ними порадитись. Особисто він дуже хотів би зберегти Лестера на посаді секретаря й скарбника, якщо тільки це пощастить влаштувати. Чи не краще зачекати з остаточним вирішенням?

Лестер вилаявся. На якого біса Роберт крутить і зволікає? Адже він чудово знає, як це можна влаштувати. Дати Лестеру одну акцію — і він буде повноправним пайовиком. Роберт його боїться, ось де закопана собака. Ну що ж, на ролі завідувача філіалу він не залишиться, будьте певні. Він негайно подасть у відставку.

І Лестер написав Роберту, що все обміркував і вирішив спробувати щастя на діловому поприщі самостійно. Нехай Роберт відрядить до Чикаго кого-небудь, кому він міг би здати справи. Він готовий ждати місяць, але не більше. За кілька днів прийшла відповідь. Роберт писав, що дуже шкодує, але коли Лестер так вирішив, він зі свого боку не хоче заважати йому в здійсненні нових планів. Чоловік Імоджін, Джефферсон Міджлі, давно виявляв бажання перебратися до Чикаго. На перший час завідування філіалом можна передати йому.

Лестер посміхнувся. Роберт, очевидно, намагається мати користь з ускладнень, що виникли. Роберт знає, що він, Лестер, може вдатися до суду й заперечувати призначення зятя, але знає й те, що Лестеру найменш цього хочеться. Вся історія потрапить до газет. Знову почнуться плітки про його стосунки з Дженні, які затихли. Найкраще було б розлучитися з нею. Так усе знову поверталося до вихідної точки.

Розділ XLIV

Лестеру минуло сорок шість років. У таких літах опинитися зовсім одному, без друзів і ділових зв’язків, було сумно й страшнувато, навіть при наявності п’ятнадцяти тисяч прибутку на рік (включаючи десять тисяч, які заповів йому в спадщину батько). Він розумів, що коли ближчого часу не натрапить на яку-небудь золоту жилу, його кар’єра закінчена. Звичайно, можна б одружитися з Дженні. Це забезпечило б йому десять тисяч прибутку до кінця його днів, але також позбавило б останньої надії одержати свою пайку капіталу компанії Кейн. Крім того, він міг продати свої акції — їх було в нього на сімдесят п’ять тисяч: з них же він і одержував біля п’яти тисяч доларів процентів — і вкласти гроші в якесь підприємство, наприклад, в іншу фірму по виробництву екіпажів. Але чи хочеться йому вступати в конкуренцію із старою батьківською компанією? До того ж це було б дуже нелегко. Конкуренція й так загострювалася з кожним днем, причому компанія Кейн уперто посідала перше місце. Всього капіталу було в Лестера сімдесят п’ять тисяч доларів. Чи є рація розпочинати бій з такими мізерними коштами? За нинішньої кон’юнктури, щоб закріпитися в цій галузі виробництва, потрібні великі гроші.

У Лестера, обдарованого багатою уявою і неабияким розумом, як на біду, не було тупої, самовдоволеної впевненості у власній вищості, що так потрібна для досягнення серйозних успіхів у комерційних справах.

Посісти визначне місце в діловому світі щастить звичайно лише людині однієї ідеї, яка твердо переконана, що сама доля визначила їй блискучу кар’єру на тому чи іншому обраному нею поприщі. Новий сорт мила, чи ніж для відкривання консервних банок, чи безпечна бритва, чи перемикач швидкостей — щось одно неподільно заполонює уяву людини, пече, як розжарене вугілля, і до краю заповнює її існування. Щоб так горіти, потрібна бідність і молодість. Справа, якій людина вирішила присвятити своє життя, повинна відкривати їй шлях до незліченних можливостей і незліченних радостей. І метою повинно бути щастя, інакше вогонь не горітиме досить яскраво, рушійна сила не буде досить могутньою, — і успіх не буде повним.

Але Лестер не був здатним на таке горіння. Він уже зазнав більшої частини так званих радощів життя. Ілюзії, які часто й гучно називають утіхами, вже не вабили його. Гроші, звичайно, потрібні, і гроші в нього є, в усякому разі, досить для безбідного існування. Що ж, невже поставити їх на карту? А втім, чом би й ні. Куди страшніше весь останок життя сидіти склавши руки й дивитися, як інші посуваються вперед.

Так зрештою він вирішив пошукати, де ж прикласти йому свої сили. Він запевняв себе, що поспішати нікуди; що жодного промаху він не припустить. Для початку треба, щоб у колі промисловців, причетних до оптового виробництва екіпажів, було відомо, що він не зв’язаний більше з батьківським підприємством і готовий вислухати інші пропозиції. І він широко повідомив усіх про те, що виходить з компанії Кейн і їде в Європу відпочити. Він ніколи не був за кордоном, та й Дженні треба побалувати. Весту можна залишити вдома із служницею та Герхардтом, а Дженні нехай поїздить, подивиться, що є цікавого в Європі. Лестер вирішив побувати в Венеції, в Баден-Бадені й на інших курортах, про які багато чув. Йому давно хотілося побачити і єгипетські міста, і Парфенон.  Він погостює в чужих краях, освіжиться, а потім, повернувшись додому, серйозно візьметься до чогось нового.

Подорож відбулася весною того ж року, коли помер старий Кейн. Лестер здав справи по чикагському складу й, не поспішаючи, з великим задоволенням, склав собі маршрут, весь час консультуючись із Дженні. Взявши все потрібне для дороги, вони відплили пароплавом з Нью-Йорка до Ліверпуля, провели кілька тижнів в Англії, поїхали до Єгипту. Їх шлях назад лежав через Грецію й Італію в Австрію і далі, через Швейцарію, — до Парижа й Берліна. Нові враження розважали Лестера, і все ж його не залишало неприємне почуття, що він марно витрачає час. Мандруючи, не створиш великого