Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

Африку гуляти… — почав було Іпо-лит.

— Припини, — усовістила його Леся, — дитині втіху зі -псуєш.

Не дали Іполитові доспівати.

— А правда, що в Африці мавпи?

— Авжеж.

— А динозаври?

— Динозаври? — розгубився Коля.

— І динозаври є, — запевнив Калістрат.

— А вони нас не з’їдять?

— Не з’їдять.

— Вони тільки траву їдять і банани, які на пальмах ростуть, — сказав Петя.

— Стривай, — замислився Калістрат. — А кокоси?

— Що кокоси? — не зрозумів Коля.

— Здається, то кокоси на пальмах ростуть.

— І фініки, — докинула Леся.

— І фіги, — не подарував, щоб не похизуватися своїми знаннями, Петя.

— З маком, — увернув Коля.

— Фіги не ростуть, — авторитетно запевнив Іполит.

— Оце так да: і як воно тільки все там тримається? — не міг надивуватися Петя.

— А так: з одного боку банани, з іншого кокоси, з третього фініки, — висловив припущення Іполит.

— Ні, ярусами, — заперечив Коля. — Внизу банани, бо вони найважчі, потім кокоси, на самій горі фініки.

— Все залежить від сезону, — уневажнив обидві гіпотези Калістрат. — Спершу банани, за ними кокоси, третіми фініки. Потім знову банани і так усе від початку.

— Нам би таку пальму, — розмріявся Петя.

— Тобі б мед та й ложкою, — дорікнув Коля.

— Цікаво, де б ми її посадили? — запитав Калістрат.

— Як де? — здивувався Петя, — під хатою.

— Під хатою береза росте, — мовив Коля.

— На який біс нам та береза, — під’юджував Петя. — Ми її викорчуємо.

— Хто, ти? — здивувався Коля, змірявши Петю з голови до ніг.

— Ми разом, — звернувся Петя до того відчуття спільноти, яке по-англійськи називається common sence.

— Береза випускає сережки, — замрівся Сакидон, в якому промовила поетична вдача.

— Береза дає березовий сік, — сказав Коля, опустивши Сакидона з небес на землю.

— Хто його пив? — не здавався Петя.

— Я, — сказав Іполит.

— Де? — запитав Петя.

— У гастрономі. За сім копійок.

— Її зовсім не обов’язково викорчовувати, — знайшов Соломонове рішення Сакидон. — Ми посадимо пальму поруч…

— Поезія, — перебив його Іполит.

— Будемо мати банани, кокоси і фініки, — не вгавав Петя. — Все будемо мати.

Доки отак садили-вирощували, незчулися, як поруч опинився зелений крокодил.

— Крокодил, — Сакидон відскочив убік. Як кожний поет, Сакидон поринав у картини, створені уявою, так глибоко, що завиграшки міг перелякатися.

— Де? — сполошився Петя. — Хижа тварюка...

— Щириться, — відступив крок назад Калістрат.

— Ти зуби на нас не скаль, — звернувся Іполит до крокодила.

Крокодил продовжував своє незворушно гидке зубоскальство.

— Клокодил! Клокодил! — закричав він.

Кричав збуджено — як-не-як, крокодила він бачив уперше і той його вразив.

— Обережно, — сказав Сакидон.

— Близько не підходь, — застеріг Калістрат.

— Фоцю, фоцю, — зарюмсав він.

— Вкусить, — сказав Коля.

— Годі вам уже, — втрутилася Ліля, яка весь час мовчала.

— А бо що? — здивувалися татусі.

— Самі знаєте, — відповіла Ліля.

— Крокодил справді небезпечний, — сказав Коля.

— Хіба не бачиш, які в нього зубиська? — сказав Калі-страт.

— Фоцю, фоцю, — тараторив він.

— Підійди, обережно погладь за хвіст, — дозволила Леся.

— Вкусить! — застеріг Петя.

Цієї миті диким ревом заревів Калістрат, висмикуючи руку з крокодилової пащеки, — і коли він встиг її туди застромити?

— Вкусив, вкусив! — кричав Калістрат не своїм голосом. — Він мене вкусив.

Всі подивилися на Калістрата, потім на зеленого крокодила, який продовжував лежати на піску, тоді як Калістрат не припиняв горланити і стрибати.

— Не кричи, людей привабиш. Лягавих викличуть, — зацитькали на нього Леся і Ліля.

— Болить! — кричав Калістрат. — Я побачив би, що б ви робили, якби він вас хапонув!

І тоді сталося неймовірне. Він, їхній малюк, схопивши дрючок, заходився репіжити крокодила по грубій зеленій спині, від чого шкура здувалася дерев’яними горбиками.

— Ня, ня, — примовляв.

— Так йому, так, — підбехтував Петя.

— Щоб не кусав більше тата, — хапався за живіт Коля.

— Ну — на перший раз досить, — сказав Іполит, проте малюка годі було вгамувати.

— Ти його заб’єш, — сказав Сакидон. — Він не хотів тата кусати. Тато сам руку запхав.

Калістрат розчулився:

— Справжній син свого батька. Не дасть скривдити.

Додому він їхав переможцем на Колиних плечах, де, зморений великою війною з крокодилом, заснув.

Жора і Кузя стали його приятелями, яких, здавалося, знає від давніх давен. Наче вони брати його, яких, утративши, знову знайшов. Ось вони тепер утрьох, молодший,

середульший і старший, чекають на нові мандри, на неймовірні, за якими непомалу скучили, пригоди. Ось зараз випірне з куряви металевий кінь, і зуби лютого вовка сточаться об його бік. Тоді вони втрьох осідлають його і вирушать у заповітну подорож — туди, де — так їх переконували — на них чекає нове життя, солодше від найсолодшої казки.

Росянисті ранки холодні, проте все змінюється, коли зійде сонце. Поволі їм ставало тепло, і Кузя скинув пальто, защеплене на великі ґудзики, що майже всі були різного розміру й кольору: брунатні, сірі, зелені, і різної форми — круглі, квадратні, продовгуваті. Було їх багато — більше, ніж петельок, щоб защіпати. Були вони пришиті не тільки напроти петельок, а й по всьому пальті, ззаду так само рясно, як спереду, на плечах, на рукавах, на вилогах.

Кузя надбав їх у крамниці «Сам собі кравчик», де, протинявшись без заняття в пошуках принагідних підробітків, якийсь час працював: продавав ґудзики, стьожки, стрічки, вставні ґумки, голки, шпильки, защіпки, шлейки, підтяжки, нитки, тканини, на плечі носив метр, нагадуючи кравця, ще один, уже дерев’яний, лежав на прилавку, вселяючи в Кузю впевненість у такий ненадійний час. Кузя уявляв, як духопелить дерев’яним метром рекетирів, які приходили до всіх, хто відкривав бізнес. Він чекав, проте рекетири не приходили. Нерекетири теж не приходили — ніхто не потребував уже більше ні стрічки, ні підтяжок, без яких колись годі було обійтися. Наче перестали відриватися ґудзики, губитися голки, тріскати ґумки, спадати штани. Отак, з нудьги і протесту, Кузя обшив ґудзиками своє пальто і замельдував банкрутство.

Під сподом на Кузі була вицвіла футболка, на