Читати книгу - "Знак біди"

Степанида, котру це запитання заскочило зненацька. Вона просто не знала, як відповісти, і швиденько спитала: — А ти ж як?

— Ой Степанидо, таке лишечко маю, веду оце хлопчика до дохтора, щось погане з’їв, що й ради не дам, п’ятий день мучиться, — охоче заговорила Олександрина, відразу забувши про своє запитання. — Це ж треба мені таке цього року, — вона сторожко озирнулася на шлях і тихше сказала: — Це ж, знаєш, Вітьо мій прийшов, командиром був, ледве викрутивсь...

— Віктор? А що ж він — з війни? — здивувалася Степанида.

— Ет, яка війна! Контузило його сильно, голова болить, руки трусяться. Ой, яке лишечко було там, каже, на фронті...

— Тяжко?

— Ой, не кажи! Танками, розказує, душать усіх, а в наших же одні гвинтівочки, й ті... Порозбігались хто по лісах, хто в полон, а хто оце додому, кому недалеко...

— Он як!

Степанида слухала, але щось у ній мимоволі насторошилось до цієї жінки, її колишньої подруги, щось не сподобалося їй, і вона думала: її Віктор прийшов, а де мій Федько? Федько, либонь, не побіжить і в полон не здасться, і як немає від нього досі жодного знаку, то... То, мабуть, в сирій земельці вже її Федько.

Було боляче за сина, і вона відчула хвилеву заздрість до Олександрини: хоч і контужений, але ж вернувся. Тільки в тої і без найстаршого вдома п’ятеро, повна хата дітвори. А у неї пустка. Було двоє, й тих... Жодного не зосталося!

З такими невеселими думками вона дісталась до Висілків, але вулицею не пішла — край городів завернула на стежку й подалася до недалекої клуні під явором, звідки вже було й зовсім близько до Корнила. Вона не була в нього, може, років із десять, від самої колективізації, і помітила, що за той час Корнилова садиба не постарішала, а може, навіть підновилася. За високим міцним парканом дзвякнув ланцюг і люто загавкав собака, вона зупинилася, боячись відчинити гарну, збиту з нових дощок хвіртку. Думала, хтось же мусить вийти. Їй не хотілось, аби виходила Вандзя, висока, худа Корнилова жінка, з якою у неї так і не склались взаємини від самого їхнього одруження. Хоч і не сварились, та ніколи й не поговорили навіть, а стрівшись десь на дорозі чи в містечку, мовчки розминалися, ніби незнайомі.

Вона якусь хвилю дивилася понад хвірткою на хату при гарному, із зашкленими боковинками ґанку, під новою солом’яною стріхою, а він з’явився десь ізбоку, де було безліч прихатків, хлівців, повіток. Справжня куркульська садиба, подумала Степанида. Непогано влаштувавсь Корнило, хоч працював не бозна-де — на пожарні в містечку і, мабуть, мав час. Старанності ж йому не бракувало ніколи.

Корнило вистромив звідкись голову, зиркнув у бік хвіртки, придивився, а вона ледве впізнала його — чорнобородого, окостуватого, сильного мужика, який зараз поволі, недовіркувато роздумуючи, підійшов до хвіртки й відкинув дві чи три важкі залізні защіпки.

— Ти... як у фортеці, — пожартувала вона, однак, мабуть, із серйозним обличчям. Він, либонь, відчув силуваність її жарту і сам не озвався, пропустив її у двір і ззаду так само на всі защіпки старанно зачинив хвіртку.

— Справа в мене до тебе, — сказала вона. — Тільки щоб нікого..

— Ну ходімо в повітку. Я там зараз...

Він неквапом провів її попри чорного і, мабуть, злого пса, що тихо гарчав біля будки, зайшов за ріг ґанку, звідти вони пройшли у двір з купою гною біля хліва, ще завернули у якийсь закуток і опинились нарешті у ледь відчинених дверях прихатка, заставленого безліччю дерев’яного й металевого ломаччя, коліс, якихось колод, колодок та колодочок, з розвішаними на стіні інструментами й залізяками і навіть верстаком у кутку. Коло дверей на низькій колодці лежала стара насиджена ватянка, а поруч стояло колесо, над яким, мабуть, увихався Корнило. Коли вони увійшли, господар відразу сів на ватянку і взявся до свого колеса. Він ні про що не питав, і вона стояла коло одвірка, не знаючи з чого почати.

— Майструєш?

— Майструю. Що ж робить...

— Вдома все добре?

— Та нібито.

— А мого Петрика забрали. Вчора.

— Погано, коли забрали, — сказав він тим самим холодним тоном, навіть не підвівши голови від колеса, тільки, може, сильніше стукнув по ободу важким молотком.

Вона не вельми хотіла з ним говорити, знала його непростий норов, однак думала: може, він хоч здивується. Але він не здивувався, він вочевидь надто зосередивсь у собі чи на своїй роботі. Чи таким товстошкірим став?

— У мене до тебе прохання, — просто сказала вона, подумавши, що, може, й краще так — без зайвих слів, одразу про справу.

— Це ж про що? — так само холодно-сухо спитав він, дужими руками натягаючи шину на обід, і карк його аж почервонів над коміром з натуги.

— Віддай бомбу.

Може, вперше він спідлоба глянув на неї, вколовши тривогою з-під чорних кошлатих брів, і ледь чутно непевно гмукнув.

— Я знаю, бомбу ти забрав. Ту, біля мосту. Але нащо вона тобі? Оддай мені.

— Багато ти знаєш, — тільки й сказав Корнило.

— Віддай. Ну нащо вона тобі? Самі клопоти. В такий час.

— А тобі для чого?

— Треба мені.

— А хто сказав, що в мене?

— А ніхто. Сама доглупалась. Я ж, Корнилку, добре тебе знаю.

Вона замовкла і, мабуть, перестала дихати — стежила за ним, за рухами його грубих, широких рук на новому, з білого дерева ободі колеса, на який не хотіла налазити шина, й Корнило підважував її долотом, поки кількома добрячими ударами молотка не забив на обід. Тоді тяжко зітхнув:

— То що ж ти хочеш: товар за так?

— За так? — здивувалась вона. Справді, їй і на гадку не приходило це запитання — чим вона заплатить Корнилові? Та й чим можна було заплатити тепер за такий товар?

— За так тепер і блоху не вб’єш, — промимрив Корнило. — Зараз таке врем’я. Війна...

— Але ж знаєш, грошей...

— Ет, які гроші! Що зараз ті гроші...

— Ну, тут ось сала в мене зо два фунти. Півдесятка яєць...

— Яєць, кажеш! Яєць і в мене знайдеться. На яєчню.

«От скупар!» — зазлостувала Степанида. Вона впізнавала давнього Корнила, в якого, казали, зимою снігу не випросиш. Але гаразд хоч не відмовився, що має бомбу. Тут