Читати книгу - "Донька пастора"

і не ліз до неї зі своїми ніжностями, тож вона трохи заспокоїлася і відповідала на його запитання без колишньої паніки. Він дивився у вікно і провадив далі задумливим, незвично тихим голосом, таким тихим, що спершу вона заледве могла розібрати його слова за гуркотом поїзда. Та ось його голос став гучнішим, і в ньому з’явилися серйозні нотки, яких Дороті ніколи у містера Ворбертона не чула.

— Подумай, яким буде твоє майбутнє, — повторив він. — Таким самим, як і в кожної жінки твого класу, в якої немає ні чоловіка, ні грошей. Припустимо, твій батько проживе ще років з десять. За цей час він встигне спустити останній пенні. Бажання тринькати гроші, мабуть, триматиме його на цьому світі стільки, на скільки цих грошей вистачить, але не більше. І з кожним роком він ставатиме все немічнішим, дратівливішим, все нестерпнішим; ще більше тебе тиранитиме, даватиме все менше грошей і створюватиме все більше проблем з сусідами й торгівцями. А ти й далі вестимеш рабське, сповнене клопотів життя: ледве зводитимеш кінці з кінцями, тренуватимеш дівчат-скаутів, читатимеш романи у Спілці матерів, поліруватимеш підсвічники, випрошуватимеш гроші для органного фонду, виготовлятимеш ботфорти з обгорткового паперу для шкільних вистав, маневруватимеш між дрібними чварами та скандалами церковного курника. Рік за роком, влітку і взимку, їздитимеш на своєму велосипеді від одного смердючого котеджу до іншого, вділятимеш кожному по кілька пенні з храмової скарбнички для пожертв і повторюватимеш молитви, в які більше навіть не віриш. Сидітимеш на нескінченних богослужіннях, і з часом тебе почне нудити від їх монотонності та бездарності. З кожним роком твоє життя поволі тьмянішатиме, накопичуватиметься все більше тих дрібних доручень, якими завжди навантажують самотніх жінок. І не забувай, що тобі не завжди буде двадцять вісім. Увесь цей час ти будеш поволі згасати і в’янути, аж поки одного ранку подивишся у дзеркало й усвідомиш, що ти більше не молода дівчина, а худюща стара діва. Ти з цим, звісно, боротимешся. Збережеш юнацьку енергійність і манери — надовго збережеш, можливо, навіть занадто надовго. Знаєш той тип такої бадьорої — аж занадто бадьорої — уже немолодої жіночки, від якої тільки і чуєш, що «от і славно!» або «просто чудово!», і така вона молодчинка, і так цим пишається, що всіх від неї аж нудить? А як вона вправно грає у теніс, а яка з неї вміла майстриня для аматорських вистав, а з яким запалом тренує вона дівчат-скаутів, а як завзято об’їжджає парафію на своєму велосипеді, і жодне церковне зібрання без неї не обходиться. І весь час, рік за роком, вона продовжує бачити себе юною дівчиною, навіть не помічаючи, що всі вже нишком підсміюються з бідолашної, обділеної життям старої діви? Ось що на тебе чекає, ось на кого ти перетворишся, якщо не звернеш з цієї дороги. Інших варіантів немає, якщо не вийдеш заміж. Незаміжні жінки хиріють — хиріють, як аспідистри у темних вітальнях; і найбільший підступ тому, що вони цього навіть не помічають.

Дороті сиділа мовчки й заворожено слухала містера Ворбертона. Вона навіть не помітила, що він підвівся і тепер стояв, поклавши одну руку на двері купе, щоб втримати рівновагу в рухомому поїзді. Він ніби загіпнотизував її — не так своїм голосом, як картинами майбутнього, які так яскраво змалював перед нею. Він описав її життя, яким воно неминуче стане, з такою моторошною точністю, що Дороті здавалося, ніби вона й справді перенеслася на десять років уперед, у те гнітюче майбуття. Вона вже відчувала себе не молодою дівчиною, сповненою сил та енергії, а жалюгідною, змарнілою тридцятивосьмирічною незайманкою. Містер Ворбертон взяв її за руку, що безсило лежала на підлокітнику крісла, і Дороті навіть цього не помітила.

— Через десять років твій батько помре, — провадив він далі, — не залишивши тобі ані пенні, одні борги. Тобі буде майже сорок, без грошей, без професії, без шансу на заміжжя; ще одна неприкаяна пасторова донька, яких десятки тисяч по всій Англії. І що, думаєш, станеться далі? Доведеться тобі влаштуватися на роботу — на таку, куди беруть доньок священників. Гувернанткою, наприклад, або компаньйонкою обтяженої хворобами старої, яка розважатиметься тим, що придумуватиме нові способи тебе принизити. Або повернешся до викладання у школі; влаштуєшся вчителькою в якійсь занедбаній школі для дівчаток, де отримуватимеш сімдесят п’ять фунтів на рік і матимеш безкоштовне харчування, кожного серпня їздитимеш на два тижні до якогось приморського пансіону. І весь цей час в’янутимеш, марнітимеш, робитимешся все кістлявішою і кислішою на язик, аж поки не відлякаєш останніх друзів. А тому...

На цих словах він допоміг Дороті звестися на ноги. Вона не опиралася. Все ще перебувала під чарами його голосу. Її розум намагався осягнути перспективу майбутнього, яке не віщувало їй нічого хорошого і чия порожнеча уявлялася їй набагато чіткіше, ніж самому оповідачеві, і такий відчай охопив її, що, якби вона спромоглася вимовити бодай слово, то це було б «Так, я вийду за вас». Містер Ворбертон обережно обійняв її за плечі й притягнув трохи ближче до себе. Дороті навіть не поворухнулася. Лиш не зводила з нього затуманеного погляду. Коли його руки обвилися навколо неї, їй здалося, що вони захищають її, відгороджують від небезпек, відводять від краю бездонного провалля, де на неї не чекає нічого, крім злиднів, і повертають назад до світу, сповненого радощами й насолодами, обіцяючи безпеку та захист, затишний дім і гарний одяг, книжки і друзів, квіти, літні дні й мандрівки до далеких країв. Тож майже цілу хвилину розпусний товстий холостяк і худенька дівчина із задатками старої діви стояли обличчям один до одного, їхні погляди зустрілися, тіла через погойдування потяга майже торкалися, а хмари, телеграфні стовпи, чагарники з першими пуп’янками та зеленіючі поля, де вже колосилася молода пшениця, пропливали за вікном непомічені.

Містер Ворбертон притягнув Дороті ближче до себе й міцніше стиснув в обіймах. Чари враз розбилися на друзки. Примари злиденного життя та втечі від нього, які було скували її, раптом розвіялися, повернувши до вражаючої реальності. Дороті була в обіймах чоловіка — огрядного стариганя! Хвиля огиди й панічного жаху накотилася на неї, усередині все перевернулося. Грубе чоловіче тіло притискалося до неї, велике рожеве обличчя — все ще гладеньке, але старече в її очах, — поволі наближалося. Різкий чоловічий запах вдарив їй у ніздрі. Дороті відсахнулася. Волохаті стегна сатира! Вона почала шалено пручатися й звиватися у руках містера Ворбертона, хоч він і не особливо намагався