Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

навіщо? Щоб ти за першого серйозного випробування покінчив життя самогубством? Га? Ану повтори мені абсолютну істину, якої я тебе вчив?

— Усі підараси — люди. Але не всі люди — підараси! — слухняно белькочу я.

— Це, до речі, стосується і жінок!

— В якому сенсі? — перепитую, піднімаючи голову.

— А от вдумайся по-справжньому в ці слова і тобі відкриється істина!

— Невже Катерина?..

— А ти як думав? Так що бігом виправляй свою помилку. І наостанок — я дарую тобі одне бажання, яке ти можеш використати впродовж наступної години. Це перевірка твоєї зрілості. А тепер — уперед!!!

— Пульсу нема. Перша двадцять три ночі. Констатую клінічну смерть. Ми втрачаємо його. Готуйте електрошок — це були перші слова, які я почув у новому житті.

Бригада лікарів-реаніматорів на ношах тягла мене до карети «швидкої допомоги». Поруч, широко розмахуючи руками, крокував Микитич. Я не хотів лякати їх різким рухом, а тому повільно відкрив очі, висмикнув із вени голку крапельниці і тихо промовив:

— Пацани, все в нормі!

Проте лікарі «швидкої» були настільки заклопотані своєю роботою, не розчули моїх слів. То нічого й не лишалося, як зіскочити з нош, поправляючи на ходу чуба, зробити їм ручкою «цьом па» і поволі почати тікати, бо гівнюки таки вирішили, що я їхній клієнт, зробивши спробу повернути мене в свої лапи.

— Я добре вигострив твою сокирку! — тільки й встиг гукнути мені в спину Микитич, але я вже щодуху чкурив по гравієвій доріжці, що, забираючись на пагорб, вела прямо до монумента Вальтеру Скотту.

Віконна рама піднялася легко.

У кімнаті панував безлад. Ліжко лишалося розкуйовдженим, речі розкидані по кімнаті, в яку ледь-ледь долинало рідке сяйво вуличних ліхтарів. У шухляді стола я відшукав і запалив декілька маленьких свічок в металевих коробочках, розставивши їх на меблях і підлозі. Заплигали, затанцювали по стінах кімнати довгі, чорні тіні. Маленький будильничок біля ліжка показував за чверть другу ночі.

Скинувши із себе костюм ковбоя Мальборо, я лишився зовсім голий. Козацький стрій, невість-ким ретельно випраний і випрасуваний, висів на дверцятах шафи. Начищені чоботи стояли біля ліжка. У кутку за шафою на мене чекала вірна гуцульська сокирка.

Тонка тканина вишитої сорочки ласкавим дотиком ковзнула по обличчю. З самого дитинства я обожнював запах свіжої білизни, яку бабуся, виправши, розвішувала на подвір’ї.

Потім потягнув з вішалки шаровари і, всівшися на ліжку, прикрив ними коліна. Душу мою оповило дивне відчуття спокою, коли людина усвідомлює, що робить щось дуже правильно, і смерть не лякає її.

Десь далеко спала моя країна. Спали батьки і друзі, спали мої недруги і моя мила, запашна п’ятирічна донечка, яку так сильно люблю і за якою так сильно скучив. Боже, як захотілося, тримаючи її за ніжну ручку, знову опинитися на моєму рідному Подолі. Побачити яскраво освітлені куполи Андріївської церкви, прогулятися Контрактовою площею, Андріївським узвозом, зазирнути у двір будинку, де я народився. Але моя доня, мої батьки, мій дім і моя рідна Україна були далеко. Натомість ворог — зовсім поруч. Він засліпив мені очі обіцянками багатства і слави, він відібрав у мене віру в людей, вкрав любов і довіру до світу. Він хотів забрати в мене мою честь, засунути мені хуй у сраку, мій ворог, але нехай вдавиться власним дрючком! У далекому Единбурзі я встану грудьми на захист своєї країни, відчуваючи, як у мене за спиною мирно спить мій дужий п’ятдесятимільйонний народ. Спи спокійно, Україно! Вірні сини захистять твій спокій. І жодні старі підараси не потривожать твій міцний та щасливий сон!!!

Одягнувши шаровари, я різко піднявся зі стільця і, заправивши в них сорочку, почав зав’язувати мотузку на поясі. Рухи мої дедалі робилися стриманішими, в той час як у душі народжувався захват.

Бійка — це прекрасно!

Обмотавши ступні батистовими онучами, я встромив ноги в начищені чоботи. Тупнувши декілька разів, впевнився в тому, що чоботи ніде не тиснуть, а сидять на нозі, як влиті. Гоп-ля — зробив «голубця» і, випустивши поверх халяв шаровари, пройшовся по кімнаті «бігунцем».

Підскочивши до шафи, я схопив з вішалки парчову свитку і, накинувши її на плечі, підперезав широким червоним поясом, на кінцівках якого теліпалися золоті китиці. В останню чергу напнув на голову свою смушкову шапку, випустивши з-під неї світлого чуба. Ну, а тепер до зброї!

Микитич не збрехав. У кутку на мене чекала добре вигострена гуцульська сокирка. Тепер з простого сувеніра вона враз перетворилася на уразливу зброю, за допомогою якої можна було запросто розкраяти навпіл чиюсь довбешку. Мідяний окоренок, начищений до сонячного блиску, переливався золотими іскрами. Викарбуваний на ньому візерунок не дозволяв долоні ковзати поверхнею металу. Ухопившись за нього, я декілька разів змахнув сокиркою у повітрі. Годинник показував двадцять хвилин на третю ночі.

Вибравшись із квартири так само через вікно, я обережно прикрив за собою раму.

Буря, що вирувала над містом, здавалося, досягла свого апогею. Повз мене летіли зім’яті жужмом газети, бляшанки з-під напоїв, два шматка гострої черепиці просвистіли над вухом, а дерев’яна скалка, завдовжки з добрячий макогон, пронеслася в сантиметрі від правого коліна.

Вітер дув у напрямку центру. Це було мені на руку.

Яким же ж виявилось моє розчарування, коли, завернувши за ріг, я спіймав у себе на обличчі його потужний мокрий удар.

Здається, починалася злива. Декілька обгризених качанів від яблук гупнули мені у груди, лишивши на сорочці плями жовтого слизу. Без сумніву, то були ворожі каверзи. Буря виконувала роль матадора, який намагався з усього розмаху всадити мені у карк свої гострі бандерильї. Подумалося: «Хитро задумали ці підараси, аби вимотати мене перед герцем». Та нас не візьмеш голими руками!

Напнувши шапку на самі очі, я виринув з-за кута і, наставивши вперед голову, почав бодати нею вперте дощове повітря. Поволі мене охоплювала тривога. Ледь долаючи двадцять метрів за хвилину, чи дістануся я вчасно на місце дуелі? Нараз якесь недобре передчуття тьохнуло в серці. Затулившися від вітру рукою, я розплющив очі, глянувши собі під ноги. Ще крок і я зірвався б у чорне коло відкритого каналізаційного люка, з головою занурившись у лайно. Але якісь сили берегли мене від пасток, що їх нагородили на моєму шляху старі підараси. Ця думка надавала снаги. Крок, ще крок і он вже метрів за двадцять ліворуч видніється рятівний закапелок. Діставшися слизького рогу, я, зачепившися за нього рукою, обдерши до крові пальці, завалився.

Сюди дощ та буря