Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

21.2

З кожним його словом моє обличчя все більше витягується. А очі шоковано округляються.

Цього не може бути! А як же ці дві ночі? Як же це нестерпне бажання? Це збудження, яке спалахує в мені, варто лише комусь із них торкнутися мене?

− Тобто… як? − видихаю я, абсолютно приголомшена і вибита з колії. – Ви… все прибрали? Це я… сама?

− С-с-сама, Ж-шеня, − усмішка Са-арда стає хижою і дуже задоволеною. − Все, що ти дозволяла нам робити з тобою, і все, що робила з нами, всього цього ти хотіла с-с-сама. І якщо вже ми визначили, що ніякі установки тобі в цьому не заважають, звертайся до мене на «ти», як і належить звертатися до одного зі с-с-своїх чоловіків.

Оглушивши мене остаточно, Са-ард накидає на сорочку кітель, спритно застібає всі невидимі магнітні застібки, і на ходу підперізуючись, прямує до дверей. Навіть волосся в косу не зібравши.

А я так і залишаюся сидіти, з ошелешеним виглядом витріщаючись на двері.

Це як так? Чому я не зрозуміла цього раніше? Хоча... помічала ж, наскільки реакції цього тіла схожі на мої справжні. Ще дивувалася. І щоразу, коли мені було складно прийняти свої бажання, я казала собі, що це все тіло винне.

Чорт. Все, що я собі вигадувала, чим виправдовувала свої пориви й неприборкані бажання, всі ці відмовки втратили сенс в одну мить. І раптом виявилося, що це неймовірно складно – зненацька усвідомити, що всі виправдання, якими я заспокоювала себе, були лише самообманом. Що я хотіла своїх на-агарів просто тому, що хотіла їх, а не тому, що моє тіло було запрограмоване на це бажання. І насолоду від сексу отримувала саме я.

Хм. А остання думка відчувається не такою вже й жахливою. Навіть навпаки.

Якщо заспокоїтись і вдуматися, то по-справжньому мене дратує у почутому лише те, що мені не пояснили цього раніше. Чомусь ці хитрозроблені на-агари вирішили приховати від мене той важливий факт, що я тепер абсолютно вільна у своїх реакціях та діях. І невідомо, скільки ще приховували б це від мене.

Але навіщо? Навіщо їм було так чинити зі мною? Чого вони хотіли цим досягти?

Гадати можна дуже довго. І висновки напрошуються не найприємніші. Краще я спитаю. А то такого навигадую, що хвостатим буде непереливки.

Відчуваючи, як шок невблаганно змінюється на справжнісіньку злість, я схоплююся з ліжка і рішуче тупаю в очисний відсік. Там забираюсь у душову кабінку, налаштовую воду і, заплющивши очі, підіймаю голову. Теплі потоки ллються на мене тропічною зливою, змиваючи втому і частково ту саму агресію.

А коли я згадую, як вчора приймала душ із Шоа-даром, як він стогнав і тремтів від моїх пестощів, мої губи й зовсім мимоволі розтягуються в задоволеній усмішці. Ну і хто ким на той момент керував?

Те, що мої коханці ще ті маніпулятори, це незаперечний факт. Але і я не така вже безпорадна перед ними. І я багато можу, якщо захочу. А якщо не захочу, мене ніхто не змусить. Ні вони, ні програмні налаштування. Адже це добре. Адже вони могли й не прибирати ці установки. І я нічого з цим не вдіяла б.

У такому ракурсі їхній вчинок виглядає зовсім інакше. І трохи згладжує факт мовчання.

Чесно кажучи, я зовсім не очікувала, що на-агари позбавлять себе такого важеля впливу. А вчора Са-ард взагалі продемонстрував немислимий рівень довіри до мене. Дав стільки неймовірно важливої ​​та корисної інформації, дозволив керувати кораблем. І навіть був готовий залишити цей корабель мені, щоб я повернулася додому без них, якщо вони самі не зможуть вижити.

Як на нього злитися після цього?

Гаразд. Обійдуся без сварки. Просто спитаю і все. Як адекватна людина. Або зовсім ручна землянка, яка не бажає втрачати щоденну дозу такої необхідної їй уваги.

Хмикнувши саркастично у відповідь на цю непрохану і не найприємнішу для мене думку, проводжу руками по обличчю. Опускаю голову. Розплющую очі… і з диким вереском відсахуюсь назад.

Голе тіло обпалює крижаним холодом, шкіра практично миттєво покривається морозом. А душу сковує тваринним жахом. Тому що стінки душової кабінки кудись зникли. Як і весь очисний відсік. І весь корабель.

Я все ще стою в білій чаші душа. А довкола мене один лише безмежний космос. Зірки, далекі та близькі, що мерехтять холодним сяйвом у темряві.

І ніби цього мало, я бачу, як пливуть повз мене величезні брили астероїдів. Поруч із якими я сама собі здається безпорадною піщинкою.

Боже, що відбувається? Як це відбувається? Я ж у душі була.

Ледве не плачучи від страху, стискаючи змерзлі плечі й плутаючись у задубілих ногах, я кручусь навколо своєї осі. І раптом помічаю ще якийсь рух між астероїдами. Щось чорнильно-темне. Наче концентрована пітьма. Це щось ніби пливе. Як величезний кит в океані. Я навіть плавці бачу. І довгий-довгий хвіст, що залишає після себе чорнильний слід.

Тільки це… космос. Відкритий космос. У ньому ніхто не може плавати.

А я не могла тут опинитися.

І як мені вдається дихати?

Боже. Я зрозуміла. Це маячня. У мене марення. Такого не буває. Я з'їхала з глузду.

Тремтячи всім тілом, я з жахом витріщаюся, як плід моєї хворої фантазії, вильнувши гігантським тілом, раптом прямує прямо до мене. На широкій булавоподібній голові розплющується добрий десяток мерехтливих очей. А потім ця космічна тварюка, якої просто не може існувати, раптом роззявляє свою пащу. І я розумію, що мене зараз проковтнуть.

З диким вереском я пірнаю вниз, забувши про все. Боляче приклавшись об щось невидиме згортаюся клубком, накриваючи голову руками та волаючи на одній ноті. Перед очима все темніє. Плечі раптом ніби сталевими лещатами стискає.

− Ж-шеня, отямся зараз ж-ше! − вривається в мою свідомість шиплячий голос Са-арда.

А наступної миті я відчуваю, як мене підіймають на руки.

На руки? Але… космос… і тварюка…

Крутячи головою на всі боки, я сліпо витріщаюся навколо. І лише через секунди, що здалися мені вічністю, темрява нарешті відступає. І я починаю розрізняти реальний світ. Очисний відсік. І душову кабінку осторонь. І Са-арда, що притискає мене до своїх грудей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍