Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

чи то йшлося про людей, чи про фортеці, чи про щось інше, не менш важливе, — її завжди довіряли йому». Тобто, поставивши собі за мету увійти до Царства Небесного та здобути прихильність Бога, здобути славу в іншому житті, він здобув додатково славу й у цьому, тож на цьому прикладі ми можемо вкотре переконатися, наскільки ліпше покладати свої головні надії на доблесть і прагнути зробити кар’єру святого, яка є набагато вигіднішою та прибутковішою в усьому.

І справді, земна діяльність святого дає найбільше задоволення і найбільший прибуток. Також Іньїґо де Лойола був у своїй юності, як розповідає отець Ріваденейра, другом рицарських романів і прагнув «здобути славу людини доблесті, честі та воєнної слави» («Житіє», книга II, розділ II). Але він читав і інші книги й «у великій згоді із внутрішнім покликом своєї душі хотів змінити своє життя і спрямувати корабель своїх думок до іншого порту, більш надійного, аніж попередні, і напнути нові вітрила, які він зіткав, і розплутати оману та сплетіння свого марнолюбства» (книга II, розділ II). То, може, й цей Іньїґо мав свою Альдонсу, за якою зітхав протягом багатьох років і яка потім спонукала його почати святе життя, після того як він дістав поранення в ногу?

Отже, уривок, наповнений надзвичайно глибоким змістом і глибоким смутком, той, у якому розповідається про зустріч Дон Кіхота з чотирма образáми мандрівних рицарів, які ставили перед собою божественні цілі. Та зустріч здалася кабальєро добрим передвістям, а насправді стала передвістям його близького навернення та його смерті. Незабаром, поліпшивши себе та підсиливши свою спроможність тверезо мислити, він спрямує свої кроки на ліпшу дорогу — дорогу, яка веде до смерті.

Уривок, наповнений надзвичайно глибоким змістом! Чи знайдеться хтось серед нас, тих, хто наслідує або хоче в чомусь наслідувати Дон Кіхота, з ким би не відбулося щось подібне? Сумним завершенням тріумфу є розчарування. Ні, ні, все було не так. Те, що ти робив, і те, що ти казав, не заслуговувало на ті оплески, якими тебе нагороджували. І ти приїздиш додому й опиняєшся на самоті з собою, і тоді падаєш одягненим на ліжко й дозволяєш своїй уяві літати в порожнечі. Ні на чому ти не зосереджуєшся, ні на чому не зупиняєш погляд своєї уяви: тебе опановує глибокий занепад духу. Ні, ні, все було не так. Ти робив уже зроблене й говорив уже сказане: тебе хвалили за те, що не було твоїм. І приходить твоя жінка, переповнена ніжністю, і, побачивши, що ти отак лежиш на ліжку, запитує, що з тобою, щó тебе так турбує, але ти її проганяєш, можливо, надто грубо, кинувши сухо й різко: дай мені спокій! І ти залишаєшся на війні. І поки ті, хто тебе осуджує, думають, що ти сп’янів від тріумфу, ти насправді перебуваєш у стані глибокого смутку, дуже глибокого смутку, ти почуваєш себе пригніченим, неймовірно пригніченим. Ти став огидним самому собі; ти не можеш повернутися назад, не можеш обернути час і сказати тим, хто захотів би тебе слухати: «Усе це — брехня; я навіть не знаю, що я хочу сказати; ми обманюємо самі себе; я почуваю себе ніби на сцені; тож розійдімося по своїх домівках і подивімося, чи зможемо ми там поліпшити самих себе й підсилити свою спроможність тверезо мислити».

Читач, безперечно, зверне увагу на те, що я пишу ці рядки під тиском глибокої зневіри. І так воно справді є. Уже ніч, я виступав цього вечора перед публікою, і досі сумним відлунням звучать у моїх вухах оплески. І я чую також докори й кажу собі: вони мають слушність! Вони мають слушність: сьогодні святковий день; вони мають слушність: я перетворююся на коміка, на скомороха, на професіонала слова. І навіть моя щирість, моя щирість, якою я так пишався, перетворилася на один із прийомів риторики. Чи не було б ліпше, якби я заховався на певний час у себе вдома й мовчки чогось очікував. Але чи це можливо? Чи витримав би я до завтра? Чи не було б це боягузливим дезертирством? Чи не зроблю я прикрість тим людям, кому мої слова до вподоби, хоч через них я впадаю в зневіру й розпач? Той голос, який мені каже: «Замовкни, блазню!» — це голос ангела Божого чи голос диявола-спокусника? О, Господи, Ти знаєш, що тобі я віддаю й оплески, і слова осуду. Ти знаєш, що я не знаю, ні де, ні куди Ти мене ведеш. Ти знаєш, що хоч і є люди, які мене осуджують, сам себе я осуджую більше, аніж вони. Ти, Господи, знаєш правду. Ти — єдиний. Зроби мене кращим і підсиль мою спроможність тверезо мислити, і тоді я побачу, чи зможу я вийти на кращу дорогу, аніж та, по якій я досі йшов!

«Я й досі не знаю, чого добудусь силою своїх трудів», — скажу я разом із Дон Кіхотом. І Дон Кіхотові довелося сказати це в одну з тих хвилин, коли душа здригається від вітру, що його здіймає своїми крильми ангел таємниці. У хвилину розчарування й смутку. Бо так буває, що невідомо як і звідки на нас налітає тоді, коли ми найменше цього сподіваємося, захоплюючи нас раптово й зненацька, відчуття нашої смертності. Коли я найглибше занурений у клопіт повсякденних життєвих проблем, коли мене опановує святковий настрій або навколо мене відбувається якась приємна розмова, у мене раптом виникає відчуття, що наді мною пролітає, махаючи чорними крильми, смерть. І навіть не смерть, а щось гірше, відчуття гнітючої туги, тяжкого розпачу. І цей розпач ніби змітає наше поверхневе знання й ґвалтовно занурює нас у сутнісне знання речей.

Одного дня ми втратимо все творіння або творіння втратить нас, бо хіба зникнути одного дня зі світу не означає, що світ залишиться без нас? Чи можеш ти уявити собі, як то воно — не існувати? Спробуй-но; зосередь на цьому всі свої думки й уяви собі себе в такому вигляді, що ти нічого не бачиш, нічого не чуєш, ні до чого не доторкаєшся, нічого не пригадуєш; спробуй-но поставити себе в таке становище, і, думаю, тебе опанує туга, яка приходить тоді, коли ми найменше її чекаємо, і здавить тобі горло душі, крізь яке проходить твій дух. Як ото пересмішник на стовбурі дуба, так одвічна туга дзьобає і дзьобає наше серце, щоб облаштувати в ньому своє гніздо.

Й у стані такої глибокої туги, в такій жахливій тривозі духовної задухи, коли думки