Читати книгу - "Дім, в якому…"

намагається привернути увагу обговорюваний? До свого взуття, здавалося б... Афішує свій дефект, тицяє ним в очі оточенню. Цим він ніби підкреслює нашу спільну біду... Куряка починає сміятися. Дуже тихо. Навкруги лише цятки, попелиця вкриває листя, всі листки всуціль у попелиці, все листя, всі дерева, всі ліси... Він сміється. Їде далі. Приходь. На чому? Приходь на колесах, але не згадуй про це...

«Послання», — попереджує стіна. Куряка зупиняється його прочитати.

ХЛОПЧИКИ, НЕ ВІРТЕ, НАЧЕ В РАЮ НЕМАЄ ДЕРЕВ І ШИШОК. НЕ ВІРТЕ, ЩО ТАМ ТІЛЬКИ ХМАРИ. ВІРТЕ МЕНІ. АДЖЕ Я СТАРИЙ ПТАХ. І МОЛОЧНІ ЗУБИ ЗМІНИВ ДАВНО. ТАК ДАВНО, ЩО ВЖЕ НАВІТЬ НЕ ПАМ’ЯТАЮ ЇХНЬОГО ЗАПАХУ.

Подумки з вами — зав­жди. Ваш Папá Стервожер.

Дерева, шишки... Старий Птах із зубами — це більше нагадує птеродактиля!

До спальні Куряка в’їжджає, істерично регочучи.

— Який це, до дідька, листок! — верещить він до Сфінкса. — Це навіть не савана! Попелиці, слони й зубасті птеродактилі! В якій такій савані їх зустрінеш разом?

Сфінкс дивиться здивовано. Куряку витягують з візка та вкладають на ліжко.

Він сміється дедалі тихіше, потім просто лежить, розглядаючи стелю. Йому на лоб шльогає мокра ганчірка. Пахне кавовими калюжками. До мене нею, напевно, витерли стіл.

— Що з тобою, Куряко?

Він мовчить, нюхаючи ганчірку.

— У нього осіння депресія. Мине…

— Або не мине.

— Туга за домом, — зітхає Шакал. — За стінами пологового. Хоч я, здається, неправильно висловлююся.

— Усвідомив, що він покидьок суспільства, — глибокодумно прорікає Горбач. — Це було наче спалах блискавки, який осяяв ціле його життя. Бац — і його підкосило.

— Ви навмисне так себе поводите? — запитує Куряка. — Щоб мене знудило?

Ганчірка сповзає йому на ніс.

Сліпий тринькає на гітарі, волосся звисає на струни.

— Хлопчики, не вірте, наче в раю... — дружно затягують Табакі зі Сфінксом.

— Немає дерев і шишок! — кришталево зринає до стелі голос Горбача.

— Не ві-і-і-ірте-е-е!..

Куряка заплющує очі.

Ліжко прогинається під вагою Чорного, який опускається поряд. Він червоніший, ніж зазвичай, і важко дихає. Він п’яний. Куряку це нервує.

— Ну що, я правий? — запитує Чорний.

Куряка сідає.

— Не знаю, — каже він. — Нічого не знаю.

— Правий у чому? — цікавиться Табакі. — Хто і в чому був правий?

Чорний дивиться на Сфінкса.

— Давай на спір: ви говорили довго, але він так нічого і не сказав. Він це вміє. Може теревенити годинами, а потім не згадаєш про що, хоч убий.

Куряка знову лягає. Він сподівається, що якщо лежати нерухомо, голова перестане боліти. До нього підходить Горбач і потрясає гігантською плетеною шкарпеткою в смужку.

— Гей, Куряко, тут будуть новорічні подарунки. Чого ти хотів би? Треба визначитися з цим заздалегідь, може, доведеться робити замовлення Літунам.

— Ходячі ноги, — відповідає за Куряку Чорний. — Влізе у твій святковий мішок те, чого він по-справжньому потребує?

Горбач похмуро кліпає:

— Ні, — каже він. — Не влізе, — і відходить.

Куряка почувається ніяково. Усі дивляться на нього з Чорним. Без осуду, радше втомлено, наче вони до смерті всім набридли. Обидва. І хоча Чорний щойно зробив те ж саме, що він сам трохи раніше зробив з Нуфом, Куряці стає незручно й хочеться якось від цього відмежуватися.

— Не треба, Чорний, — просить Куряка.

— Плював я на всі ці заморочки, — каже Чорний. Його тон свідчить про те, що він завівся. — На всі ці табу. Про це не можна, про те не можна... Я буду говорити, про що захочу, зрозуміло? Це останній рік для страусів із захованою в пісок довбешкою. Їм залишилося тримати її там ще якихось шість місяців, але ти подивися, Куряко, ти тільки подивися, як страшно вони всираються, коли хтось наважується про це заговорити!

Могильна тиша після слів Чорного лякає Куряку, але водночас викликає в ньому несподівану зловтіху.

Горбач бгає смугасту шкарпетку, обличчя його повільно буряковіє…

Табакі в райдужному балахоні заціпенів, як стовп, за щокою — недопрожований кусень…

Сліпий — пальці на струнах гітари, самі як струни, а обличчя не видно...

Сфінкс на спинці ліжка, немов на сідалі, з заплющеними очима...

— Той — про курчат, цей — про страусів, — бурмоче Сфінкс, не відкриваючи очей. — Навіть метафори однакові.

— Заткнися, будь ласка, — каже Чорний, важко дихаючи. — Не вдавай, наче не обісцявся. Ти такий же, як і вони!

— Та вже ж не як ти, слава богу, — зітхає Сфінкс. — Знаєш, якщо ти вже закінчив тиснути нам на психіку...

— Ну ні, — п’яно посміхається Чорний. — Я ще навіть не починав. Це було тільки так... Вступ… Хотів дати Куряці на вас помилуватися. А як ви... — напад беззвучного сміху заважає йому говорити, — а як ви всі дружно зробили стійку, га? Здуріти!..

Він витирає сльози, які виступили на очах.

— Що ти пив, Чорний? — з жахом запитує Горбач. — Ти як взагалі почуваєшся?

Табакі робить судомні ковтальні рухи, намагаючись впоратися зі шматком булки, який став йому поперек горла.

— Чудово! — Чорний схоплюється, демонструючи широку посмішку. — Я почуваюся чудово!

Куряка трохи відсувається від Чорного. Чорний хапає його за плече і, обдаючи запахом перегару, голосно шепоче на вухо:

— Ти бачив? Ні, скажи, ти їх бачив?

— Бачив, бачив, — морщиться Куряка. Хватка в Чорного залізна. — Я все бачив, Чорний. Заспокойся, будь ласка.

— Бачив, так? — потрясає ним Чорний. — Ти це запам’ятай! Ми ще ними помилуємося в день випуску. Ось коли можна буде здохнути від сміху!

Куряці не до сміху. Він зойкає, коли Чорний посилює хватку, шипить від болю та намагається розтиснути його пальці.

— Відпусти, Чорний! Будь ласка!

Чорний відпускає його, й Куряка з полегкістю завалюється на спину.

— Добре, що вже там випуск! У зовнішності я хотів би їх зустріти, ось де! Хоч кілька хвилин ними помилуватися. Бо я їх там собі не уявляю, не виходить у мене, розумієш? Пробую уявити — і не можу.

Чорний стоїть, примружившись.

— Може, я перевів би кого-небудь через дорогу, — бурмоче він.

Сліпий, вгадавши в мріях Чорного себе, посміхається. Горбач крутить пальцем біля скроні.

— Притримав би свого собаку, якби мій пес на когось із них накинувся...

Табакі, впоравшись нарешті з булочкою, що застрягла в горлі, вибухає обуреним вереском:

— Який іще собака? Який такий собака? Звідки він узявся? Мало того, що ти шляєшся десь у зовнішності, вишукуючи колишніх однозграйників, і перетягуєш їх із тротуару на тротуар, то в тебе при цьому ще й десь якийсь собака! Він що, надрочений нас відшукувати? Нацькований на нас, так? Даєш йому понюхати вкрадені у нас шкарпетки, а потім кажеш: «Атю, крихітко!»? Цій паршивій, паршивій...

— Бультер’єрисі, — пошепки підказує йому Сфінкс.

— Так! Цій бультер’єрисі, цій мисливиці за черепами! Цій мерзенній тварюці! Лайно яке!

— Та вгамуйся, Табакі, — сміється Сліпий. — Він же сказав, що притримає собаку. Тут ось погрожують перетягнути мене через дорогу, не спитавши моєї згоди, а я навіть не скаржуся. Хоч, може, у мене все майно на тому боці залишиться. І мисочка для милостині, і табличка «Подайте бідному сліпому».

— Притримає? — з палаючими очима вигукує Табакі. — Притримає? Ха! Цих булів