Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

Якщо хочеш взуття перед Різдвом, то забирай його таким, як є. Якщо хочеш, щоб воно було таким, як його намалювала моя донька, хай тобі його робить хтось інший.

Стефано здався. Здався і Ріно.

Перед Різдвом те взуття з’явилося на вітрині, прикрашеній різдвяною зіркою із вати. Я пішла поглянути: то було чудове взуття, з вишуканим дизайном та обробкою; досить було одного погляду, щоб зрозуміти: воно призначене для заможних покупців, і аж ніяк не для бідноти з нашої вулиці. Воно разюче контрастувало з внутрішнім приміщенням майстерні, заповненої шматками шкіри, викройками, робочими столами, дерев’яними колодками та коробками із взуттям, складеними у ряди від підлоги до стелі в очікуванні покупців. Незважаючи на зміни, внесені Фернандо, то було взуття з наших дитячих мрій, якому не було місця у сумній дійсності нашого району.

Так і сталося: до Різдва ніхто не купив навіть пари. Прийшов тільки Антоніо, попросив у Ріно 44-й розмір, поміряв. Потім він розповідав, яке задоволення відчув, взувшись та уявивши себе на весіллі разом зі мною у новому костюмі та тих черевиках. Але на тому все і закінчилося. Бо коли він спитав у Ріно про ціну, а той йому відповів, Антоніо ледве не онімів від несподіванки: «Ти часом не здурів?» А коли Ріно запропонував йому купити черевики на виплату, Антоніо відповів зі сміхом: «Тоді я вже краще куплю собі “ламборґіні” замість черевиків!»

  56

Спершу Ліла за всіма клопотами, пов’язаними з підготовкою до весілля, не звернула уваги на те, що її брат, який донедавна був веселий, жартівливий, незважаючи на тяжку працю, знову почав перетворюватися на похмурого, погано спати вночі, дратуватися без особливої на те причини. «Як мала дитина, — намагалася виправдати Ліла брата перед Пінуччою за ті перепади настрою, — його настрій змінюється залежно від того, чи задовольняються його капризи відразу чи ні, — геть не здатний почекати». Вона — як врешті і Фернандо — не вважала той факт, що черевики не вдалося продати до Різдва, як невдачу. Виробництво взуття проводилося без будь-якої програми. Його поява зумовлювалася чистим бажанням Стефано втілити у реальність творчі пориви Ліли. Там були теплі черевики і літні, для будь-якої пори року. І це була перевага. У білих коробках, складених в майстерні Черулло, мався доволі багатий асортимент. Досить було почекати, і за зиму, весну, літо, осінь їх би продали.

Та Ріно нервувався все більше. Після Різдва він сам, за власною ініціативою, пішов до хазяїна занедбаної взуттєвої крамниці у кінці вулиці і, знаючи наперед, що той по руках і ногах зв’язаний із Соларами, все ж запропонував йому виставити черевики виробництва Черулло на вітрині. Хазяїн крамниці ввічливо відмовився: мовляв, те взуття було не для його покупців. Ріно образився і відповів йому брудною лайкою, про що скоро стало відомо всьому районові. Фернандо розлютився на сина, той посварився з ним теж, Ліла знову почала вбачати у братові джерело безладу, прояв руйнівних сил, які так її лякали раніше. Коли вони з братом, Стефано та Пінуччою ходили гуляти вчотирьох, Ріно постійно намагався відстати від дівчат, щоб залишитися наодинці зі Стефано на кілька кроків позаду і обговорити щось. Як правило, ковбасник його терпляче вислуховував і все. Лише одного разу Ліла почула, як той сказав:

— Вибач, Ріно, ти справді вважаєш, що я вбухав стільки грошей у взуттєву фабрику просто так, лише з любові до твоєї сестри? Черевики ми зробили, вони гарні, і тепер їх слід продати. Проблема в тому, що треба знайти відповідний ринок збуту.

Оте «лише з любові до твоєї сестри» їй не сподобалося. Але вона вирішила промовчати, тому що ті слова добре подіяли на Ріно: він заспокоївся і почав міркувати про ринок збуту, особливо в розмовах із Пінуччою. Казав, що треба виходити на широкий ринок. Чому всі добрі задуми зазнавали невдачі? Чому автомайстерні Ґоразіо довелося відмовитися від виробництва мопедів? Чому ательє з пошиву протрималося всього лише півроку? Тому що їм не вистачало масштабу. А от взуття «Черулло» слід якомога швидше вивести за рамки району і продавати у крамницях значно вищого рівня.

Тим часом день весілля все наближався. Ліла бігала приміряти весільну сукню, наводила останні штрихи у своєму майбутньому житлі, сперечалася з Пінуччою та Марією, які, окрім усього іншого, терпіти не могли вислуховувати інструкції від Нунції. Що менше часу залишалося до 12 березня, то напруженішими ставали стосунки між майбутніми родичами. Але найвразливіші удари, здатні пробити отвори у психологічній обороні Ліли, надійшли зовсім з іншого боку. Особливо глибоко вразили її дві події, що сталися одна за одною.

Одного холодного лютневого дня Ліла несподівано попросила мене сходити з нею до вчительки Олів’єро. До цього вона ніколи, ні разу, не виявила якоїсь зацікавленості до неї, ані прив’язаності, ані вдячності. А ось тепер їй захотілося особисто віднести вчительці запрошення на весілля. Оскільки я ніколи не переказувала Лілі ті зневажливі вислови, які часто чула від Олів’єро на її адресу, мені здалося недоречним розповідати про них тепер; до того ж останнім часом вчителька здавалася мені не такою сердитою, більш схильною до меланхолії, так що могла й прийняти нас привітно.

Ліла одяглася з особливою ретельністю. Ми вирушили пішки до будинку, де жила вчителька, поряд з приходом. Коли ми вже піднімалися сходами, я помітила, що Ліла хвилюється. Я подзвонила у двері, почулося шаркання ніг Олів’єро.

— Хто там?

— Ґреко.

Вона відчинила. На плечі в неї була накинута бузкова шаль, а півобличчя закривав шарф. Ліла відразу усміхнулася і промовила:

— Пані вчителько, ви мене пам’ятаєте?

Олів’єро незадоволено втупила в неї погляд, як то робила щоразу у школі, коли Ліла малою заважала їй проводити урок, а потім звернулася до мене; розмовляти їй було важко, ніби їй щось заважало у роті:

— Це хто? Я її не знаю.

Ліла поглянула на неї збентежено і швидко сказала італійською:

— Це Черулло. Я виходжу заміж, принесла вам запрошення на весілля. Мені було б дуже приємно, якби ви прийшли.

Учителька знову звернулася до мене:

— Черулло я знаю, а оця — я не знаю, хто вона така.

І зачинила двері у нас перед носом.

Ми аж остовпіли від несподіванки, постояли трохи на сходах, врешті я взяла Лілу за руку, щоб утішити її. Вона висмикнула руку, підіпхнула запрошення під двері і рушила вниз сходами. На вулиці торохтіла без упину про бюрократичну тяганину, пов’язану з вінчанням, з якою їй довелося зіткнутися у мерії, і про те, як у цій справі їй дуже став у пригоді мій батько.

Ще одна образа — можливо, ще більша — спостигла її несподівано з боку Стефано і була пов’язана з історією про черевики. Вони вже давно вирішили, що почесним свідком на весіллі мав бути родич Марії, який після війни виїхав до Флоренції і там займався продажем старого мотлоху, особливо з металу. Цей родич одружився з флорентійкою і сам з часом став розмовляти на місцевому діалекті. Через це у нас в районі його вважали великим цабе, саме тому він вже був хрещеним батьком Стефано. І раптом, ні з того ні з сього, майбутній наречений передумав.

Ліла розповідала мені про це спочатку як про непевність, спричинену хвилюванням. Їй було все одно, хто саме буде