Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

Отже, до ранкової роботи. Спершу я, мов уві сні, беру сокиру й відро і йду на пошуки води. Після холодної та сніжної ночі без лози воду не знайдеш. Плинне й мерехтливе плесо, таке чутливе до кожного подиху і звикле відбивати кожен промінь світла і кожну тінь, щозими замерзає десь на фут-півтора й може витримати навіть найважчий загін, а згори, буває, намітає ще стільки ж снігу, тож ставок перетворюється на рівне поле. Волден, як бабаки у навколишніх пагорбах, склепляє повіки й засинає на три місяці чи й довше. Вийшовши на засніжену рівнину, схожу на пасовисько посеред пагорбів, я прорізаю отвір спершу у футі снігу, а потім у футі криги й роблю в себе під ногами вічко, крізь яке, коли стати навколішки, щоб напитися, можна зазирнути в тиху вітальню риб. У це вікно, наче крізь матове скло, ллється м'яке світло на ясну піщану підлогу, незмінну з літа; там панує одвічна, незворушна, несхвильована тиша, як у бурштиновому присмерковому небі, і вона дуже пасує до спокійної й рівної вдачі підводних мешканців. Небеса не лише в нас над головою, а й під ногами.

Рано-вранці, коли стоїть тріскучий мороз, рибалки тягнуться сюди через снігове поле тонкою вервечкою з волосінню й мізерним обідом, аби наловити щучок та окунів; ці дикі люди, які інстинктивно схиляються до інших звичаїв та іншої влади, ніж решта містян, своїми вилазками зшивають докупи містечка, матерія між якими інакше подерлася б. Вони всідаються й підобідують у теплих шубах на сухому дубовому листі на березі, такі ж обізнані з премудрощами природи, як містяни — з премудрощами цивілізації. Вони ніколи не читали книжок, а розповісти можуть значно менше, ніж зробити. Те, що вони роблять щодня, вважається незнаним. Ось один такий рибалка ловить щучку на великого окуня. Зачудовано зазираєш у його відерце, як у літній став, ніби він замкнув літо в себе вдома чи знає, де воно ховається. Скажіть, на Бога, де він усе це добув посеред зими? О, коли земля замерзла, він почав ловити хробаків у гнилих колодах. Його життя минає у таких глибинах Природи, куди не сягають студії жодного натураліста; він і сам міг◦би стати предметом дослідження натураліста. Другий обережно припіднімає ножем мох і кору в пошуках комах, а перший розчахує колоди до серцевини сокирою, так що мох і кора розлітаються навсібіч. Він заробляє собі на прожиток, здираючи кору з дерев. Такий має право рибалити, і мені подобається спостерігати, як втілюється в ньому природа. Окунь ковтає хробака, щука ковтає окуня, а рибалка ковтає щуку — і так змикаються всі ланки в ланцюгу буття.

Коли я прогулювався навколо ставка туманної днини, мене інколи веселили примітивні звичаї найпростіших рибалок. Вони, бувало, накривали вузькі ополонки, розташовані десь за чотири-п'ять родів одна від одної й на рівній відстані від берега, вільшаним гіллям, прив'язували кінець волосіні до патика, щоб та не провалилася у воду, пропускали волосінь над галузкою десь за фут чи й більше над льодом і прив'язували до неї сухий дубовий листок, щоб за його сіпанням бачити, коли клює. Ці вільхи зринали в тумані з рівними інтервалами, коли я обходив став.

Ох, волденські щучки! Щоразу, як бачу їх на льоду чи в криниці, яку рибалка вирізає у кризі, пробивши маленьку дірочку, щоб пустити воду, чудуюся їхній нетутешній красі. Ці казкові риби такі чужі нашим вулицям і нашим лісам, як Аравія — конкордському життю. Їхня приголомшлива, неземна краса вирізняє їх на тлі мертвотної тріски й пікші, слава яких лине нашими вулицями. Вони не зелені, як сосни, не сірі, як каміння, й не блакитні, як небо, але, на мою думку, їм властиві ще дивовижніші барви квітів і коштовностей, ніби це перли, ожилі nuclei, ядра, чи кристали волденських вод. Вони, звичайно, волденці до шпику кісток, ці маленькі Волдени чи вальденси царства звірів. Дивовижно, що ця велика золота й смарагдова риба плаває і ловиться тут, у глибинах цього бездонного джерела, під рипучими возами, бричками й санчатами із дзвониками, які тягнуться волденським шляхом. Я ніколи не бачив таких риб на жодному базарі, де вони привернули б до себе всі погляди. Вони віддають Богові водянисту душу зашвидко, кілька разів судомно стріпнувшись, як смертні, яких дочасно піднесли в небесні високості.

*

Я хотів віднайти давно втрачене дно Волденського ставка і на початку 1846-го, ще до того, як крига скресла, ретельно його дослідив з компасом, ланцюжком і лотом. Про дно, чи то пак його відсутність у цьому ставку, ходило чимало історій — безперечно, необґрунтованих. Просто вражає, як довго люди готові вірити в бездонність ставка, не завдавши собі клопоту виміряти його глибину. За одну прогулянку цими краями я встигав відвідати два такі бездонні ставки. Багато хто вірить, що Волден сягає іншого краю землі. Дехто лягав на кригу і довго вдивлявся вглибину крізь цю оманливу поверхню, ймовірно, сльозавими очима, а тоді, злякавшись застуди, доходив поквапливого висновку, наче внизу зяють величезні діри, «крізь які можна прогнати віз із сіном» (хто спрямував◦би туди віз?), і то, безперечно, джерело Стиксу і вхід у засвіти з цих країв. Інші привозили сюди з села пудове грузило й цілий віз дюймового каната, але дна не знаходили, бо доки грузило десь спочивало, вони травили мотузку в марних спробах виміряти свою справді бездонну наївність. Хочу запевнити читачів, що у Волдену є тверде дно, що лежить на глибині незвичній, хоча й не нечуваній. Я легко його знайшов за допомогою рибальської волосіні й камінця вагою півтора фунта. Я чітко відчував, коли камінь відривається від дна, бо доки під нього не потрапляло достатньо води, щоб мені допомогти, підіймати його було суттєво важче. Найбільша глибина складала рівно сто два фути; відтоді вода піднялася на п'ять футів, тож нині вона становить сто сім футів. Це значна глибина для такої маленької водойми, але наша уява потребує кожного того дюйма. А◦що, якби всі ставки зміліли? Чи ж не позначилося б це на умах людських? Я вдячний, що цей став було створено глибоким і чистим, тож він може слугувати символом. Доки людство вірить у нескінченність, певні ставки вважатимуться бездонними.

Почувши, яку глибину я наміряв, один власник фабрики заявив, що в підрахунки закралася якась помилка: його досвід із дамбами буцімто засвідчував, що пісок не може лежати під таким гострим кутом. Проте навіть у найглибших ставків глибина несуттєва проти їхньої площі, і якби їх осушити, на тому місці не лишилося б значної долини. Це не чаші поміж