Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Розділ 34

— А ти, зятю, не промах, — дочекавшись коли за купцем зачиняться двері, схвально промовив Остап. — Як відшив жаднюгу... А головне — розумний, чортяка. Віриш, адже я теж не вчора від маминої цицьки відлучений, а купився б на його пропозицію. Ач, як усе обставив… Так, схоже, ти на Січі даремно часу не гаяв. Набрався розуму… Бач, воно що… — повторив із задоволенням. — Ліс, значить, бери, якщо потреба є, а землю ми окремо продамо. Ні, що не кажи, матінко, а за таку світлу голову й у будній день гріх не випити. Не те, що сьогодні... — Комар багатозначно подивився на порожню пляшку.

— Та хоч залийтеся, — пирхнула Одарка, міняючи спорожнілу ємність на повну. — Сьогодні й справді можна розговітися. Тільки, цур, з дому ні ногою. Бо знаю я вас, вмить понесе нечиста на пошуки пригод.

— Про це навіть не хвилюйся, — потер чоловік долоні. — Від такого столу… власною охотою? Хіба що на подвір'я — подиміти та подихати. Так, зятю?

— Взагалі, ми не збиралися засиджуватися, — несміливо озвалася Марічка. — Ви вдома, а в мене там корова недоєна, худоба не годована.

— І в чому проблема? — відмахнувся батько. — Тарасе! Запрягай гнідого. Відвезеш сестру. А ми з Нестором ще посидимо трохи. Ти ж не збираєшся чоловіка весь час біля подолу тримати? Дивись, він птах вільний. Довго в клітці не витримає — втече.

— А й справді, доню, — підтримала чоловіка Одарка. — Нехай чоловіки посидять собі. Не так уже й багато у році свят… Весна прийде — не до гулянок стане. Та й не в корчмі ж. Я пригляну…

— Добре, — не стала сперечатися Марічка, хоч і не хотілося самій їхати. — Тільки, цур, щоб ще до темряви відправили. За останні дні стільки всього сталося, що вже не знаєш, про що більше хвилюватися.

— Я не довго,— пообіцяв козак. Приймали щедро, стіл багатий, та й не обговорили ще з тестем багато. — Обіцяю, і сутеніти не почне, як буду вдома.

Саме це «буду вдома» і поставило остаточну крапку у розмові, бо повіяло від нього таким теплом і ніжністю, що Марічка ні про що більше й думати не хотіла. Вона має свою хату, а вона — господаря. І нехай буде так навіки…

Проводити Марічку вийшли всі. Не прощатися, а провітритися та поколядувати

— Застеляйте сто-оли, та все килима-ами.

Ра-адуйся-я, ой радуйся зе-емле,

Син Бо-ожий, народився…

Колядували поки Тарас запрягав у сани коня, все-таки свято, а не просте застілля, треба іменинникові повагу надати, ну а потім уже розбрелися хто куди.

Одарка згадала, що вона теж має справи. Молодші дівчата втекли до подружок. Вертеп вертепом, але й і їм у ці дні роздолля. Хорошій коляді, що старанно виводиться дзвінкими дівочими голосами, у кожному будинку раді. І пампушок відсиплють, і монетку яку дадуть, а то й наливки солодкою піднесуть, щоб краще співалося. Ну, а Остап з Нестором, подимівши люльками, повернулися за стіл.

— Ну як? Надумав уже, що з млином робитимеш? — після чергової чарки завів серйозну розмову Комар.

— Надумав, батьку… — кивнув Нестор. — Треба відбудовувати. Хороша річ… Прибуткова.

— Це так, — підтримав тесть. — Але якщо надумав, не відкладай. Відразу після свят треба артіль збирати. Саме час дерево заготовляти. Поки ще соку в стовбурах немає. Та й перевозити по снігу зручніше.

— Так і хочу… — погодився козак. — Тільки ви самі майстрів вибирайте. Ви в місті краще людей знаєте. Аби кого не візьмете.

— Згоден… — Остапові сподобалося, що зять його вшанував. — Ледарів і п'яниць не покличу... Не хвилюйся... До весни поставимо млин. Не гірше за колишній буде. Головне — жорна є. А як земля розм'якне, так і греблю піднімемо. Ну що? Приймемо по одній? Щоб наші задуми та богові у вуха?

Так за розмовами час і пролетів непомітно. І Нестор, мабуть, порушив би дану дружині обіцянку, приїхати додому засвітла, але повернувся Тарас. І приїзд шваґра нагадав козакові, що настав час і йому прощатися з гостинною ріднею.

Випили ще, як водиться, на коня... На стремено… на вуздечку... Щоб дорога рядном стелилася...

Загалом, не вийшло одразу. І коли запорожець зрештою таки вибрався з-за столу, земля під ногами помітно погойдувалася. Ну, то таке... Козак, навіть смертельно поранений, нізащо з сідла не випаде, а не те що в хмелю. Головне, стремена знайти, та повід у руки взяти.

Поколядували на прощання, а потім Нестор забрався на коня і направив у ворота. Перед очима трохи двоїлося, ну та це не надовго — січневий мороз швидко з хмелем упорається. Поки додому дістанеться, про гуляння лише спогади залишаться.

Швидко — не швидко, а коли показалися будівлі хутора, в голові вже неабияк просвітліло. Достатньо, щоб збагнути, що щось не гаразд. Занадто тихо. Бровко ще не зовсім оговтався від отриманих ран і на зустріч міг не вибігти, але голос уже подати зобов'язаний. Пес не молодий, знає службу.

Козак звісився з коня, зачерпнув долонею снігу і добре розтер обличчя, остаточно повертаючись до тями. Не до хмільних веселощів. Ох, даремно він Марічку одну відпустив. Адже й тьохнуло серце, та не прислухався. Не хотілося надто швидко з-за святкового столу вставати.

Перевірив, чи легко виходить з піхов шабля, чи не зачепиться в потрібний момент пістоль за пояс, і тільки потім направив коня до хати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍