Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

піднімати руку на чужинця, який прибув у наш край... Ну ж бо, подай руку, як годиться по-чоловічому, та підемо в нашу халабуду вип’ємо вина, підсмажимо з аршин ковбаси на закуску, щоб замирення було міцне, капітане Манолакасе!

Я обняв Манолакаса за талію, відвів набік і прошепотів на вухо:

— Він же старий, не личить тобі, такому дебелому чолов’язі змагатися з ним!

Манолакас трохи охолов:

— Ну, хай буде так! Заради тебе!

Він ступив крок до Зорбаса й подав йому свою важенну лапу:

— Давай, куме Зорбасе, твою руку. Минулося — забулося!

— Ти відгриз мені вухо,— сказав Зорбас,— ну, та я не шкодую, ось моя рука!

Вони міцно й довго, і щодалі міцніше тисли руки, втупившись один у одного й розпалюючись. Я злякався, що вони зчепляться.

— Добре тиснеш,— мовив Зорбас,— ти молодець, Манолакасе!

— Та й ти теж добре тиснеш! Ану, ще міцніше, якщо можеш!

— Досить уже,— крикнув я,— ходімо вип’ємо за дружбу!

Я став між ними — Зорбас праворуч, Манолакас ліворуч від мене — і ми подалися на наше узбережжя.

— Гарний буде цього року врожай,— сказав я, аби перевести мову на інше.— Дощі йдуть часто.

Однак вони не відгукнулися — обидва ще були збуджені. Тепер я покладав надію тільки на вино — ми саме дійшли до нашої халабуди.

— Ласкаво прошу, капітане Манолакасе, до нашого вбогого гнізда! — сказав я.— Зорбасе, підсмаж-но ковбаси та почастуй нас!

Манолакас усівся на камені перед халабудою. Зорбас підпалив купку паліччя, приготував закуску й наповнив по вінця три склянки.

— Ваше здоров’я,— мовив я, підносячи склянку.— Твоє здоров’я, капітане Манолакасе! Твоє здоров’я, Зорбасе! Почаркуйтеся!

Вони почаркувалися, Манолакас вилив кілька крапель вина на землю.

— Хай отак витече моя кров,— мовив він урочистим тоном,— хай отак витече моя кров, якщо я здійму колись на тебе руку, Зорбасе!

— Нехай так само витече й моя кров,— сказав і Зорбас, проливаючи й собі на землю вино,— якщо я згадаю колись про вухо, яке ти мені відкусив, Манолакасе!

На світанку Зорбас підвівся на ліжку й розбудив мене:

— Спиш, хазяїне?

— Чого тобі, Зорбасе?

— Мені снився сон. Чудний сон. А тому мені здається, що невдовзі нас чекає дорога. Ось послухай, яка кумедія. Начебто стоїть отут у затоці великий пароплав, не пароплав — ціле місто. Дає гудок до відплиття. А я начебто біжу з села, щоб устигнути на нього, і тримаю в руці папугу. Прибігаю, сходжу на пароплав, аж тут підходить капітан. «Квиток!» — кричить мені. «Скільки коштує?» — питаю я й дістаю з кишені повну жменю паперових грошей. «Тисяча драхм!» — «Ой, лихо! А вісімсот не буде?» — питаю його. «Ні, тисяча».— «Не маю я тисячі, візьми оце!» — «Тисяча, і ні драхми менше! А ні, то забирайся звідси, швидко!» Розсердився тоді і я: «Слухай, капітане,— кажу йому,— краще візьми оці вісімсот, поки даю, бо інакше я прокинусь, і ти, нещасний, не матимеш і цих!»

Зорбас розреготався й додав:

— Ну ти бачиш, що воно за машина така — людина?

Даєш їй хліб, вино, рибу, редиску, а вона кривиться. І сміх, і сльози. Фабрика! Є в нас у голові, здається мені, таке кіно, з тих ото, в яких говорять.

Раптом Зорбас підхопився з ліжка й стривожено вигукнув:

— Але до чого тут папуга? Що означає папуга, який був при мені? Чи це не...

Він не встиг доказати — в халабуду влетів низенький, рудий, як диявол, задиханий гонець:

— Бідолашна мадам раз у раз благає: «Ради бога! Ради бога!», каже, щоб покликали лікаря, бо вона помирає! Помирає вона, бідолашна, і на вас упаде за це великий гріх!

Я знітився. У тій веремії, що зчинилася через вдову, ми зовсім забули про нашу стареньку подругу.

— Дуже їй болить, нещасній,— захоплено вів далі хлопчак.— Вона кашляє так, що дім трясеться. Якийсь віслючий кашель! Бух! Бух! Усе село двигтить.

— Не смійся! Замовкни! — крикнув я і швидко написав записку на клаптику паперу: — Бігом віднеси цю записку лікареві. І не вертайся назад, поки не побачиш, що він осідлав свою кобилу, чуєш? Ну, хутчій!

Рудий узяв папірець, запхав в пояс і побіг стежкою вгору.

Зорбас уже був на ногах — він мовчки натягав на себе одяг.

— Почекай, підемо разом,— сказав я.

— Нема часу, нема часу...— пробурмотів Зорбас і рушив до села.

Невдовзі і я вже йшов тією ж дорогою. Ось і порожній сад удови. Біля нього, згорбившись, сидів Мімітос, лютий, мов роздратований пес. Він схуд, очі його глибоко позападали в очниці й палали страшним вогнем. Побачивши мене, він схопив камінь.

— Що ти тут робиш, Мімітосе? — запитав я, тужним поглядом дивлячись у сад.

І відчув, як довкола моєї шиї обвиваються дві руки, гарячі і всесильні... Пахощі лимонного квіту й лаврової олії. Ми мовчали. У сутіні я бачив трепетний полиск її чорних очей, сяяли Ті гострі, сніжнобілі зуби, натерті горіховим листом.

— А тобі що? — буркнув Мімітос.— Іди собі, куди йшов!

— Закурити хочеш?

— Я кинув. Усі ви негідники. Всі! Всі! Всі!

Він замовк, важко дихаючи, ніби шукав слово й ніяк не міг знайти.

— Негідники... падлюки... брехуни... Убивці!

І, ніби знайшов потрібне слово, схопився на ноги, заплескав у долоні й пронизливо заверещав:

— Убивці! Убивці! Убивці!

І раптом затрясся від сміху.

У мене стислося серце.

— Твоя правда, Мімітосе, твоя правда! — промимрив я й швидко подався своєю дорогою.

У вуличці край села я наткнувся на діда Анагностиса: спершись на палицю, він уважно розглядав двох жовтих метеликів, що пурхали над весняною травою. Тепер, коли він постарів, і його вже не гризли турботи ні про землю, ні про жінку, ні про дітей, у нього з’явився час подивитися на світ. Помітивши на землі мою тінь, він підвів голову й запитав:

— Здоров був! Куди так рано?

Та побачивши моє стурбоване обличчя, не став чекати відповіді:

— Поспішай, синку, чи застанеш її живою чи ні... Ех, бідолашна!

Широке многотрудне ліжко мадам — її вірне знаряддя праці — було витягнуте на середину тісної кімнатки, від чого в ній стало ще тісніше. Над мадам нахилився її довірений таємний радник у своєму зеленому фраку, в жовтій шапочці, з круглими злими очима — замислений і стривожений папуга. Він дивився на свою