Читати книгу - "Амадока"

підсвічену снігами темряву, як самими лише очима вітається зі своєю подругою, входячи досередини. На її оливковій шкірі — міцний рум’янець. Вона знімає капелюшок, неслухняними пальцями розстібає ґудзики пальта і розкладає його на стільці біля грубки. Передні прядки її темного волосся, стриженого кузинкою «під пажа», на маківці скручені двома вузликами. Біла лікарняна сукня має круглий комірець, вона підперезана тонким пасочком. Ідині брови зрослися на переніссі. Обличчя завжди зберігає той самий спокійний і зібраний вираз, лише кілька зморщок видають накопичену за роки скорботу, яка всотувалася в Ідину істоту разом з людським болем і смертями.

Чому ти дивуєшся, що я розповідаю тобі так багато про Іду Кріґель, про її зовнішність і вдачу, і зовсім не описую, якою на вигляд була мати твоєї баби Уляни? Кажеш, я навіть імени її тобі не сказала? Але хіба я можу знати про твою родину геть усе? Я розповідаю те, що знаю від тебе самого, що запам’ятала з твоїх слів. Те, що здалося мені найважливішим.

Мати твоєї баби Уляни мала кругле широке обличчя, вузькі очі над пухкими щоками, коротку шию. Вона була миловидна, м’якотіла, розгублена, хоча й здатна виявляти жорстокість до своїх дітей і до себе. Її звали Зеною. Так добре?

Того дня, коли Зена Фрасуляк, втікаючи від польських жандармів, сховалася в бричці водовоза і так доречно опинилася на Підгаєцькій, Іда Кріґель повідомила їй дещо важливе. Родина Бірнбаумів, про яку мати твоєї баби не хотіла й слухати, готувалася виїхати до Ерец-Ісраелю, до Землі Обітованої. Авель уже подав усі необхідні папери до сіоністського осередку в містечку, а тепер чекав на відповідь, яка мала надійти з центрального осередку у Львові. Вони збиралися брати з собою навіть стару Фейґу, зовсім беззубу і з дедалі відчутніше надщербленою пам’яттю — не залишати ж її тут на поталу.

На яку поталу? — перепитала Іда в Зени. — Хіба ж ти не знаєш, що коїться зараз у світі, що діється в Польщі, до чого все йде в Німеччині? Що лихіші часи настають, то складніше доводиться євреям. Християни, хоч як би одні одних ненавиділи, завжди порозуміються завдяки ненависти до євреїв. Комуністи тиснуть зі сходу, але Авель налаштований до них неприхильно — зовсім не так, як Мойшеле Кац, наприклад, чи Барух Райх. Навіть мій дядько розглядає комуністів як певну можливість. Авель Бірнбаум вирішив, що більше немає на що тут сподіватися, що він мусить подбати про Пуу, про малу і стару Фейґ і про свого неповнолітнього мудреця, якому пророкують велике майбутнє.

Та ні, — сказала Іда Кріґель Зені Фрасуляк, акуратно відкусивши шматочок крихкого печива, — я теж не думаю, що в німців може там дійти до чогось справді страшного. Такий зараз період, дивні речі відбуваються, в політиці так буває. Це невдовзі минеться. До того ж люди страшенно схильні до перебільшень. Ми ж не знаємо точно, як там усе насправді. Поки всі ці чутки до нас доходять, вони проробляють шлях крізь тисячі вух, тисячі голів і ротів. Це не новини, це зіпсовані, перетравлені і знову сформовані біфштекси. Нам не можна їх їсти. Треба берегти шлунки. Чекати чогось лихого від німців? Я більше боюся наших місцевих іновірців. З цими ніколи не буває солодко. Не тебе, звичайно. Ти розумієш, про що я.

фотокартка: високий кам’яний мур, увитий лозою, парочка стариганів у лівому кутку

Батько Уляни по-справжньому лютував, довідавшись, що дружина переповіла доньці почуте від Іди. Сам він уже довший час тримав це знання в таємниці, потерпаючи від страху ще дужче нашкодити дівчинці. — Баба не годна язика на прив’язі втримати, — аж почорнів він від злости. Але його побоювання не справдилися. Новина подіяла на Уляну протилежним чином.

Уляна знову почала їсти і вмиватися. Щоб дістатися до Пінхасової гімназії, вона мусила відновити сили. То була кам’яна будівля, розташована на пагорбі: над полем фронтону — аркові вікна з пілястрами, а ще вище від них — побілені полумиски з барельєфами Міцкевича, Словацького і Красінського. Більшість учнів у гімназії були греко-католиками, а більшість учителів — поляками. Щовечора Пінхас ходив займатися додому до свого вчителя з гебрейської школи, Кіршнера, який жив на Костельовій, але Уляна знала, що підстерігати хлопця біля вчителевого помешкання — невдала ідея. Він не захотів би там із нею розмовляти: надто чемний, надто поглинутий думками про середньовічні мапи й природу Всесвіту, надто скутий присутністю численних сусідів і свідків на вулиці.

Коли вона вперше вийшла за ворота дому, в неї запаморочилася голова. Але чекати, поки відновляться сили, вона вже не могла. Уляна знала, що за місяць Пінхас матиме свою бар-міцву. Йому виповниться тринадцять років і один день. Він стоятиме посеред синагоги в центрі загальної уваги — високий і міцний, з білосніжною кіпою на голові, з тфіліном на чолі. Його чистий голос відлунюватиме від стін. Пуа і стара Фейґа, міцно стиснувши долоні одна одної, крізь пелену сліз спостерігатимуть за своїм хлопчиком згори, з жіночого балкона. Потім Пінхаса осипатимуть цукерками, а він щасливо мружитиметься, коли вони торкатимуться його щік і волосся. В синагозі проведуть урочистий кідуш, а потім влаштують святкове прийняття вдома. Авель, пишаючись сином, стежитиме, щоб за обідом для учнів Бет Ха-Мідрашу все було бездоганно.

Пінхас стане дорослим. Уляна відчувала, що має зовсім мало шансів затримати його. Вона вірила словам Іди Кріґель і розуміла Авеля. Якась частина її дуже хотіла, щоби Бірнбауми поїхали звідси якнайдалі, у спекотні землі, де сухий вітер осипає колючим розпеченим піском, далеко-далеко від сусідів-християн, від снігових заметів, від неї, Уляни.

Їй таки вдалося дістатися до гімназії перед закінченням занять. Ледве тягнучи ноги, вона оминула будинки з гострими черепичними дахами і білими коминами і піднялася догори широким мощеним під’їздом, де зупинилася і, спершись спиною до кам’яного муру, перевела подих. Уляна вибрала для чекання місце, що дозволяло їй залишатися непоміченою. Діти, які виходили з подвір’я гімназії, жваво прошкували додолу, проминаючи Уляну і залишаючи її позаду. Здебільшого вони виходили групками і були поглинуті одні одними.

Уляна вдивлялася в їхні спини, в танок прудких ніг у темно-синіх штанях, в повороти голів, на яких височіли тверді пурпурові шапки з дашками. Уляна знала, що не побачить між цих дітей Пінхаса, не побачить його навіть поруч із іншими нечисленними тут хлопчиками-євреями і не побачить його з дівчатками зі свого року навчання, яким зовсім нещодавно дозволено стало навчатись разом із хлопцями. І справді: Пінхас невдовзі проминув Уляну і поволі сходив до вулиці, розглядаючи небо. Побачивши його, Уляна зрозуміла, що не гукатиме. Зрозуміла, що вона даремно сюди прийшла і