Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

роботами до основного завдання — виснажливим і скрупульозним обстеженням садиби з огляду на її докладну історію, а також не менш виснажливим і скрупульозним обстеженням усіх місцин, яких стосувалися різноманітні трагедії з легенд скватерів.

Результати наших досліджень спершу пролили небагато світла на проблему, хоча структурований підхід дозволив виявити вельми цікаву закономірність: ті жахливі події, про які було відомо, у переважній більшості траплялися або порівняно близько від славнозвісного будинку, або ж на тих ділянках, де надзвичайно густий ліс підступав упритул до нього. Щоправда, були і винятки: власне, та трагедія, яка привернула увагу світової спільноти, сталась на рівнинній місцевості, рівновіддаленій як від садиби, так і від будь-яких лісів.

Що ж до природи і вигляду зачаєного жаху, то нам не вдалося нічого витягнути із заляканих і безмозких обірванців. У тій самій розповіді вони називали його змією і велетом, демоном грому і кажаном, стерв’ятником і бродячим деревом. Ми ж вирішили обмежитися судженням про те, що доведеться зіткнутися з живим організмом, надчутливим до електричних збурень, і хоч деякі розповіді приписували йому крила, ми вирішили, що його нелюбов до відкритих просторів вірогідніше свідчить про виключно наземне пересування. Єдиною обставиною, яка ніяк не в’язалася з останнім припущенням, була швидкість, з якою ця тварюка мала б пересуватися, щоб устигати коїти все те, що їй приписували.

Коли ми краще познайомились зі скватерами, то неочікувано почали відчувати до них певну симпатію. Вони були всього лише тваринами, які через нещасливу спадковість і глуху ізоляцію повільно спускалися вниз драбиною еволюції. Вони боялися чужинців, однак до нас невдовзі звикли, навіть неабияк допомогли нам, коли ми у пошуках зачаєного жаху вже хотіли було відмовитися від ідеї прочісувати чагарі і всі без винятку частини і прибудови садиби. Проте вони дуже хворобливо сприйняли наше прохання про допомогу у пошуках Беннета і Тобі, бо, незважаючи на бажання допомогти, вони знали, що цих нещасних уже немає на світі, як і їхніх зниклих одноплеменців. Нам було добре відомо, що багато хто з них теж загинув або просто зник, — їх винищували так, як колись диких тварин, — тож ми з тривогою чекали, коли розіграється наступна трагедія.

До середини жовтня ми вже й самі не могли собі пояснити, чому немає жодного поступу у наших дослідженнях. Через незмінно ясні ночі більше не відбувалося жодних нападів, а те, що наші марні обшуки будинку і його околиць наближалися до кінця, змушувало нас вважати зачаєний жах нематеріальною субстанцією. Ми побоювалися, що раптові холоди покладуть край нашим пошукам, бо всі погоджувалися, що взимку демон переважно спокійний. Наші останні дні досліджень були позначені поспіхом і відчаєм; ми їх провели на цілковито спорожнілому тепер хуторі — на хуторі, де побував жах.

Той злощасний скватерський хутірець не мав жодної назви, але вже довгі роки стояв у ізольованій, проте безлісій ущелині між двома узвишшями, які місцеві з повагою називали Круглою Горою і Кленовим Пагорбом. Він був розташований ближче до Кленового Пагорба, деякі з тих обдертих халуп насправді були землянками, викопаними у його схилі. Географічно він був приблизно за дві милі на північний захід від основи Буремної Гори і за три милі від оточеної дубовим лісом садиби. Між хутором і садибою пролягали дві з чвертю милі абсолютно рівного і відкритого простору, за винятком хіба невисоких змієподібних насипів, та ще де‑не-де росла трава і покручені чагарники. З огляду на цю топографію ми зробили висновок, що демон, мабуть, приходить з Круглої Гори, лісистий південний схил якої спускався ген до найзахіднішого узвишшя Буремної Гори. Ми ретельно дослідили смугу здибленої землі аж до місця зсуву на Кленовому Пагорбі — до самотнього високого розчахнутого дерева, на стовбурі якого зостався виразний слід від удару блискавиці — мітка Нечистого.

Коли ми з Артуром уже, мабуть, удвадцяте прочісували кожен дюйм занапащеного села, нас раптово опосіло страшне розчарування вкупі з неясними, невідомими раніше страхами. До звичних для цієї місцевості тривоги і страху також додавалося занепокоєння, що ми не знайдемо жодних слідів на місці, де розігралися такі жахливі події, тож ми блукали під усе темнішим свинцевим небом з тим трагічним і безцільним фанатизмом, який зазвичай іде поруч із безпорадністю і необхідністю діяти. А проте ми ретельно працювали: ще раз обійшли кожен будинок, знову перекопали усі схили у пошуках тіл, обстежили кожен порослий чагарями схил, шукаючи заглибини чи печери, але безрезультатно. А водночас, як я вже казав, над нами клубочились нові непевні страхи, ніби на гірських вершинах незримо сиділи величезні перетинчастокрилі грифони і насмішкувато дивилися на нас своїми очима Абаддона, які ще бачили міжкосмічні безодні.

З наближенням полудня ставало темніше; ми чули перегуки грому, що розлягалися над Буремною Горою. Природно, що нас стривожив цей звук у такому місці, хоча й не так сильно, якби це трапилося поночі. Почувши грім, ми дуже сподівалися, що буря триватиме і після того, як западе темрява; з цією надією ми облишили марні пошуки на схилі пагорба і вирушили до найближчого заселеного хутора, щоб зібрати групу скватерів, які б допомогли нам у розслідуванні. Хай би якими боязкими вони були, а все ж кілька молодих хлопців достатньо надихнулися нашим захистом і провідництвом, щоб пообіцяти свою допомогу.

Однак через небувалу зливу, що накрила нас суцільною стіною дощу, нам довелося змінити свої плани і шукати прихисток. Ми раз у раз зашпортувалися через густу, майже нічну темряву, але завдяки частим спалахам блискавиць і нашим побіжним знанням топографії селища, невдовзі добулися найменш поруйнованої з-поміж усіх хижки, збитої з різних колод і дощок; вцілілі двері і єдине крихітне віконечко виходили на Кленовий Пагорб. Зачинивши за собою двері, щоб убезпечитися від шаленства вітру і дощу, ми поставили на місце розстріскану віконницю, яку було неважко знайти, бо ж ми уже відвідували схожі халупки. Було нестерпно сидіти тут, на хистких коробках у непроглядній темряві, тож ми курили люльки і час від часу присвічували довкола нашими кишеньковими ліхтариками. Крізь щілини у стінах миготіли блискавки; вечір був настільки непроникно темним, що кожен спалах здавався надзвичайно яскравим.

Несамовитість бурі моторошно нагадувала мені примарну ніч на Буремній Горі. Мій розум ще раз повернувся до того дивного питання, яке знову і знову навідувало мене ще з часів минулих жахіть; я знову розмірковував про те, чому, наблизившись до трьох вартових чи то з боку вікна, а чи зсередини, демон почав із тих, хто був обабіч, і залишив того, хто був посередині, наостанок, перш ніж його злякала величезна вогняна куля. Чому, хай би звідки він прийшов, він не забрав своїх жертв у природному порядку, тобто другим мене? Якими далекосяжними щупальцями він полює на свою жертву? Чи він знав, що я був головним, і приготував мені ще гіршу долю, аніж обом моїм супутникам?

Поки я отак роздумував, немов намагаючись надати драматичності моїм спогадам, поруч ударила жахлива блискавка, а потім почувся шум зсуву землі. Водночас протяжний вітер переріс у диявольське крещендо завивань. Ми були впевнені, що блискавиця знову влучила в одне з дерев на Кленовому Пагорбі, тож, щоб перевірити це, Монро підвівся зі свого місця і підійшов до маленького віконечка.