Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Анатолій Макарович Добрянський

Мій батько був людиною незвичайною. Замолоду під час війни пройшов концентраційні табори, спізнав голод, смерть не раз дивилася йому в очі. Його батько Макар прищепив йому жертовну любов до України, і ця ідея віддати життя за Україну визначила все життя Анатолія. Макар воював у складі Поштового куреня українського війська, тримав оборону проти кінноти Котовського в 1918 р. Батько, утікши з німецьких таборів і утікши від мобілізації в Червону Армію в 1944 р., коли йому було 19 років, шукав у Прикарпатті бандерівців, щоб приєднатися до їхнього руху. На жаль чи на щастя, але це не вдалося. Не вдалося віддати своє життя в бою. І він вирішив тоді для себе, що він повинен виростити дітей і передати їм свою любов до Батьківщини. Можливо, їм вдасться віддати життя за Україну. Він завжди називав себе націоналістом. В ті часи це було не просто. Ми жили в Донецьку в російськомовному середовищі, але вдома між собою ми, діти і батьки, говорили виключно українською. На початку сімдесятих років до нас додому в Донецьку приходив один з відомих правозахисників Олекса Тихий. Пізніше, коли над ним відбувся суд (здається, в Горлівці) то батька примусово викликали туди як свідка. Батько з захопленням розказував, як сміливо на суді виступив Олесь Бердник, який теж був там як свідок.

Батько разом з тим не підтримував політику правозахисників, які відверто говорили владі про те, що в Донбасі нема українських шкіл, що в Донецькому університеті не викладають предмети українською. Йому хотілося чинити збройний опір, вдаватись до якихось активних дій. І все це, на жаль, знаходило вихід у горілці...

Батько надзвичайно любив нас, своїх дітей. Найбільше уваги, мабуть, як старшому, дісталось мені. Ми дуже часто ходили разом гуляти в Путилівський ліс, що був поблизу. Ми багато подорожували. Їздили на узбережжя Азовського моря, ходили пішки по Криму і Карпатах. Три роки підряд як гірські туристи-«дикуни» ми без особливого спорядження штурмували Ельбрус на Кавказі. З третьої спроби ми таки піднялись на вершину. І завжди в хвилини тихої розмови батько розповідав про свої мандри у війну, про свої мрії, про долю України.

Коли після закінчення інституту я вже два роки працював геологом у Туві, саме він наполіг, щоб я поступав в аспірантуру не в Новосибірську, куди мене запрошували, а в Києві.

Під час горбачовської «перестройки», коли в Україні дозволили деякі свободи, я та інші науковці Академії наук України створили у Києві політичний клуб «Спадщина». Це батько гаряче підтримував. Він засудив мій конформізм, коли за кілька років до цього, в 1984 р., я вступив до КПРС. Це справило на нього тяжке враження, він сприйняв це як мою капітуляцію і зраду його ідеалів.

Живучи вже в часи самостійної держави України, батько все одно не став спокійною і щасливою людиною. Моя мама, що прожила з ним довге життя, якось недавно сказала, що, незважаючи на всі негаразди, які траплялися на їхньому спільному шляху, він завжди створював стан якогось піднесення і завжди був для неї джерелом енергії і натхнення.

Коли я готував до видання цю книгу, я знайшов у його архіві багато незакінчених записів - статей, оповідей. Наведені тут можна умовно поділити на дві групи. Перша група найбільш драматичних записів це спогади, пов'язані з таборами, або думки про Україну. Друга група - ближча до літературних вправ. Батько вів щоденник, де описував коротко свої щоденні справи, фіксував стан самопочуття, тиск, пульс тощо. Інколи, особливо коли був «під чаркою», писав про інші речі. Він розпочав наукову статтю про яничарство в Україні - яке воно було і яке є нині. Але не закінчив.

Наведені нижче фрагменти записів найкраще характеризують його як людину.

 

I. Табірні спогади і уривки думок

 

Про мою любов

Почалося це у 8-му класі Пантелеймонівської школи і триває до сих пір - сивий, хворий, але живу все тим же почуттям. Це якась ненормальність, але все життя я бачу сни (це не сни, а живі спогади серед тиші ночі), де моя любов, чорнява, маленька, стоїть і мовчить, дивиться на мене, і я радий викликати це почуття і вдень і вночі. Я її не бачив давно. Мабуть, вона, як і я, вже сива, стара... Це мене не бентежить Я живу минулим, яке не вигорає і живе в мені.

... Через рік прийшла війна, і я ходив до своєї любові, минаючи нічні патрулі, повзучи й завмираючи від найменшого шарудіння.

Це була платонічна любов - вона тулилась до мене, цілувала, а я завмирав у нечуваній насолоді. Це, мабуть, був перший прояв жертовності моєї душі. Після цього я вже в той час не боявся ні патрулів, ні німців, ані своїх потаємних ворогів - комуністів.

Незважаючи на страшний час, я був у раю, і дякую моїй любові досі, що відчув таке щастя.

Але десь через рік усе скінчилось. Єврейка, німецька перекладачка, зі своїм сином виявили в нас п'ять найкращих радіоприймачів (супергетеродин), які ми з батьком сховали в сараї. [Коли почалася війна, радянська влада видала наказ, щоб усе населения с. Пантелеймонівки здало радіоприймачі на пошту (щоб не слухало західних радіопередач). Коли пройшов фронт і прийшли німці, Макар Дмитрович не повідомив їх, що у нього зберігаються зібрані радіоприймачі. За це і поплатився.] Один з них був у нас вдома, і мій брат Василь (інвалід І групи) слухав ночами радіо зі Сходу. А батько (хай простить йому бог) балакав про це з «вірними друзями».

Нас із батьком заарештувало СД 15 квітня 1943 року. В кінці вересня всіх заарештованих і нас із батьком погнали на захід, та ми біля Дніпра повтікали.

Півроку ми з батьком сиділи спочатку в тюрмі в Горлівці, потім у таборах (Горлівка, Сталіно, Гладківка та інші, де - вже забув). За цей час моя мама була в нас три чи чотири рази, бо дома залишався каліка Вася, коханий син Меланки Танець. В таборі як у таборі - голод, воші, знущання поліцаїв. Але я ждав, ждав, коли з матір'ю прийде моя любов. Я складав пісні про неї й ночами співав - і був щасливий.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍