Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

з Суровиці і в Явірнику розстріляли. Стріляв один за наказом Гриня [«Хріна» — Ґ. М.] з пістолета в потилицю. Тому пізніше нас пильнували[340].

Таких страт дезертирів у сотні «Хріна» було виконано принаймні декілька.

Українські партизани провели десятки операцій, покликаних зупинити виселення. Вони нищили залізничні колії, мости, палили виселені села, влаштовували засідки на військові підрозділи, не вагалися атакувати сильніші гарнізони та вступати в бій із військовими групами переслідування. На Люблінщині 3-тя Піхотна Дивізія до кінця 1945 року в постійних сутичках із УПА втратила двадцять сім солдатів убитими, четверо вважалися зниклими безвісти, шістдесят сім були поранені. На Перемиському передгір’ї упівці тричі атакували гарнізон у Бірчій, й лише остання атака в січні 1946 року була невдалою.

Одним із найбільших успіхів УПА стала ліквідація мережі вартівень Прикордонних Військ у Бещадах на початку 1946 року. Операція почалася 20 березня нападом сотень «Хріна» і «Мирона» на експедицію, споряджену для евакуації вартівні в Яселі. Після короткої сутички бандерівці полонили кількадесят вояків. З них близько двадцяти відпустили на волю, проте аж шістдесят розстріляли (власне цим сюжетом скористався пізніше Ян Ґергард в романі Заграви в Бещадах, замінивши, проте, розстріл ритуальним убивством із відтинанням голів сокирою). Знищення експедиції, надісланої до Яселя, змусило прикордонників евакуювати гарнізони ослаблених вартівень у Команьчі, Волі Миговій і Радошицях до Пупкова, звідки під тиском УПА вони перейшли на чехословацький бік. На порятунок прикордонним постам, які опинилися в небезпеці, із Загір’я вирушила група вояків Прикордонних Військ і Війська Польського в кількості близько ста сімдесяти осіб під командуванням майора Юрія (?) Фролова. В околицях сіл Височани та Кожушне вона потрапила в засідку УПА. Поляки зазнали важких втрат, вони насилу вирвалися з оточення в Кожушному — загинули понад тридцять вояків. Зі значних поразок ВП слід ще згадати про засідку, в яку 27 червня 1946 року потрапила в Перемиському повіті підофіцерська школа 28 піхотного полку. Захоплені зненацька, вояки безладно кинулися врозтіч, залишивши на полі бою поранених колег. Загинули двадцять дві особи, семеро були поранені.

У відповідь на нещадний характер переселенської акції, УПА також скоювала напади на польські села. Були спалені, зокрема: Новосільці (30.12.1945), Дешно і Волтушова (06.01.1946), Липовець, Королик Волоський і частина Королика Польського (01.11.1946), Буківсько (5/6.04.1946), Вітрилів, Лодина і Темешів (10.09.1946), Прусік (21/22.10.1946). Хоча під час цих акцій було заборонено убивати цивільне населення, проте жертви усе ж неодноразово траплялися. Мабуть, найкривавішим став перебіг спалення села Новосільці, де загинули сімнадцять цивільних осіб.

Подібних акцій було б більше, якби не стриманість «Рена». Той гамував пристрасті своїх підвладних, заборонивши, зокрема, вбивати полонених, чи проводити акції, які могли призвести до загибелі цивільних. Ймовірно, що саме під його впливом було вирішено відмовитися від задуму знищити село Небещани, де була дужа польська самооборона, попри те, що «Хрін», котрий мріяв про вигнання польського населення щонайменше до Сяніка, а може, навіть і про захоплення й спалення цього міста, наполегливо вимагав зміцнити свій відділ, щоб здійснити напад.

Спалення польських сіл траплялося передусім на Ряшівщині, тому там співпраця з АК-ВіН урвалася наприкінці 1945 року. На Люблінщині УПА уникала кривавих операцій, отож «союз» із польським підпіллям не тільки утримався, а й увінчався кількома спільними збройними операціями проти комуністів.

Слід зауважити, що партизани провадили свої акції, не рахуючись із втратами серед власного цивільного населення. Упівці неодноразово обстрілювали колони переселенців, щоб розігнати їх. Найбільше українських жертв полягло, підірвавшись на мінах-пастках, які УПА встановлювала на дорогах. Тільки на дорозі Струбовиська-Кальниця на мінах, закладених сотнею «Мирона», 11 червня 1946 року підірвалися вісім переселенців. Проте, усе ж більше страждань завдавали українському населенню вояки ВП, котрі здійснювали виселення. Траплялися випадки, коли розлючені втратами підрозділи ВП прагнули вимістити зло на цивільних. 24 січня 1946 року поблизу села Завадка Морохівська трапилася сутичка з УПА, а коли відправлена наступного дня на місце бою оперативна група не знайшла в селі партизанів, то її вояки влаштували селянам бійню, замордувавши близько п’ятдесяти осіб, у тому числі жінок і дітей. Упродовж подальших тижнів під час наступних пацифікацій в тому селі були вбиті ще близько двадцяти осіб. Водночас у Карликові загинули п’ять, чи навіть чотирнадцять осіб, а у Висліку Великому — сім.

У цій ситуації не дивує, що діяльність УПА підтримала значна частина української громади. Партизанів вважали єдиними захисниками від виселення із рідних домівок і депортації на Схід. УПА, либонь, не вдалося би набути такої підтримки, якби не переселенська операція та зумовлені нею брутальні діяння ВП. Як зазначив командир 34-го піхотного полку підполковник Ян Ґергард, «внаслідок часто надміру лихої поведінки війська (що, зрештою, цілком виправдано з боку втомленого та розлюченого солдата) постає небезпечне провалля між нами і цим населенням, і люди ці простують акурат у обійми до бандитів»[341].

Кінець депортації в Україну не означав завершення партизанської боротьби. Особливо трагічні події сталися в околицях Вовковиї-Терки (згодом вони були в перекрученому вигляді представлені Вандою Жулкевською в романі для молоді Сліди рисячих пазурів). На початку липня 1946 року СБ ОУН викрала з Терки трьох селян — двох українців і поляка. Дізнавшись про це, військові призначили групу заручників і погрожували стратити їх, коли щось трапиться із бранцями УПА. На відповідь націоналістів не довелося довго чекати. Одного з викрадених відпустили, а двох інших — Міхала Лошина і Яна Ґанкевича — повісили в селі. 8 або 9 липня вояки ВП привезли до Терки двадцять вісім чоловік, переважно жінок і дітей. «Арештованих дітей і жінок заперли до одної хати в горішнім кінці села, де один бандит постріляв їх з автомата, та порозривав гранатою. Ще живих людей спалено, підпалюючи хату. [...] Вдалося втікти лише 14-літньому хлопчині Соняк Василеві»[342]. Водночас солдати прочесали село, убивши кількох стариків, які залишилися в Терці. Загалом були замордовані тридцять три особи.

Невдовзі УПА помстилася. У ніч із 14 на 15 липня сотня Романа Гробельського «Бродича» за підтримки боївки Служби Безпеки напала близько півночі на Вовковиї. Упівцям вдалося заскочити й відтіснити польські варти. Раптовою атакою вони підійшли на відстань 30 метрів від плебанії, де містився штаб комендатури Прикордонних Військ і міліцейське відділення, проте їх зупинив інтенсивний кулеметний вогонь. Бій тривав кілька годин. «Тим часом, коли 2 групи бандерівців атакували к[оманду]вання ВП і міліцейське відділення, третя група палила хати поляків і вбивала польське населення. По-варварськи були замордовані ножами 10 осіб, у тому числі порізана ножем трирічна дівчинка»[343]. Згоріли шістдесят будинків. З-поміж