Читати книгу - "Жовтий князь"

гілки. Потім приходили знов білі і робили так само: наказували відкопувати, кого…

– Тихо, тихо! Ви б, тітко, не договорювали далі, – радять женці, озираючися на доглядачів.

– Вони не чують. Так пасуть очима по людських руках і кишенях, що їм слухати ніколи.

– А все ж! Тепер і в самої стежки очі довгі – Сибір бачать. Учора туди чоловіка на смерть присуджено: за жмутик колосків, що розтер на долоні. Зробим огнище. Хлопче, носи бадилля!

Андрій дістав додатковий обов’язок: завідувати огнищем; це швидко пішло в нього. Збирав сухий бур’ян на розпал, а докидав зеленого – для диму. Повіяв той дим скрізь, ніби на пожарищі: гіркий, але своєю гіркістю чистий, і вже менше чути було нудкого і страшного повіву від покійників на полі. В інших місцях також розведено огнища; пішов дим клубучий, обгортаючи всю многість мертвих. Вони між снопами ждали своєї черги на повільній підводі, що тяглася через стерню. Дим завіював і живих, хоч змучених, коли поралися з хлібами. Заходячи їм в очі, виводив сльози. Тітка заплющилась від нього на хвилину, витерла очі і, глянувши навкруги, сказала:

– Таких жнив не було від створення світу і вже не буде.

Спершу робота тяглася, як болісна вагота для душі: з палючою супротивністю їй. Повітря навкруг вигріто до тієї міри, що вже ніби пронизує наскрізь, без перерви гонячи піт з кожного, хто рухається. Воно пашить спекою печі, обважнює почуття і заливає тіло зморою: істота от-от знеможеться серед спеки і найважчого диму. Але якраз тоді, всупереч собі самому, треба з зусиллями рухатися по стерні, мов безлічі цвяхів. Це в звичку входить – і трудністю, і заведеним ладом, при якому кожен повинен встигати з своєю працею. Призвичаївся також і Андрій, навіть міг би нудьгувати, якби тепер заборонили йому на жнивах тягти снопи і збирати колосся, розводити вогонь і підтримувати його, носити відро з водою і кухоль для женців; і – що звелять. Волю і думку заполонила робота: від того навіть звіряча туга, якою він довго жив, притихла, ніби скована. Образ матері світився в уяві, але і він, здається, був примирений з турботами жнив.

Для серця ж відкрилася тут сторінка відання, якої не можна знайти і прочитати в шкільних книгах. Люди тут дивовижно відмінні від городських! – такі відмінні, що їхня прикмета враз відкривається для погляду.

В місті люди мовби і не дуже прочувають, що на світі аж доконче потрібні їх заняття, і назверх прибирають надмірну значність.

А тут, при байдужості до життя серед злиднів, люди покладають у слові і вчинку добре значення. Завжди з достойністю, до себе самих і кожного, мов старочасні білі жерці; от і тепер – зрізаючи житини і в’яжучи в снопи. Коло хліба роблять, як перед очима Божими! З відчуттям важливості, що має їх праця, – однак без жодного самозвищення.

Андрій не збагне причин всього і зв’язків. Але з природною хлоп’ячою спостережливістю, відразу бачить відміну горожан від всіх тутешніх. Підсумовує собі коротко: «Ці – справжніші».

Тітка була до нього дуже добра; все щось приберігала з’їсти – з свіжої городини. Ніколи не кривдила і не кричала, не лаялась, навіть не мала ніколи гніву на нього. І він почав з довірою дивитись на неї: мов на мамину сестру рідну. Раз, бігши босий по стерні, він сухою надрізаною бур’яниною пробив собі ногу біля пальців, – густо пішла кров. Тітка знайшла в кошику, біля торбинок, чисту тканину і перев’язала виразку: спитала, чи болить.

Через два дні стався подібний випадок: з іншим хлопцем, що працював при своїх батьках на тій самій ділянці. Його мати, сполошена, біжить мерщій перев’язувати! Прихиляється до сина, голубить – гладить поранену стопу і втішає хлопця, заглядаючи йому в очі, ніби хоче взяти його біль собі в серце і перетерпіти самій. Ніяк не може відійти. Припадає до нього, як світлий янгол, що вбрався в полатану одежину і прикрив голову вбогою білою хусткою.

Побачивши це, Андрій став на місці і так зажурився! Згадав свою нещасну маму: вона була для нього – як ця мати для свого хлопця; жаліла і втішала; схилялася до нього, ніби з неба.

І тоді сирота відчув, що нема вже коло нього найдобрішої душі в світі: його мами. Швидко відійшов з ниви – в зарості, що, глухі, стояли стіною недалеко, і, закривши долонями обличчя, з відчаю залився гіркими, як ще ніколи в житті, тяжкими краплями, що ніби аж парували пекучою солоністю.

Вже після того він спокою не мав. Кожна хвилина тяглася довго, з глухою забарвністю, як зайва, бо віддаляла від сподіваної зустрічі.

Після роботи, коли вечеряли в дворі, прославши ряднину на шпориші, – Андрій сказав:

– Буду мами шукати.

– Де будеш? – питає тітка.

– По дорозі, де ми їхали.

– Як же ти знайдеш: там стільки люду!

– Маму я зразу впізнаю.

Заходили зелені сутінки і бралися чорнотою від високої ночі з чистими зірками. Хлопець був певен, що навіть і поночі, серед найлюдяніших натовпів міста і в його завулках, він при першому ж погляді зауважить маму.

– Чого тобі спішити, – говорить господар, – як досі мати не вернулась, видно, кудись від’їхала далі; на роботу стала, щоб копійку здобути. Потім і вернеться.

– Поїду! – повторює хлопець. – Чи дасте картоплі на дорогу?

– Бери, скільки вміститься в торбині, і хліба спечемо: ти ж заробив. А тільки не раджу їхати в біду. Як же пускати тебе самого, коли такі пропадають скрізь? Ось підожди трохи, по жнивах з тобою поїду. Ні, тобі одному не можна.

– Авжеж, не можна, – ствердила тітка, – і думку викинь! Більше ждав, ще трохи потерпи: до кінця жнив недалеко. Не пущу.

Довечеряли мовчки. Потім скоро ж почали збиратися спати. Господарі були уважні до хлопця. Але смуток наповнював йому серце і, коли погасили світло, прорвався тихим плачем серед темряви. Хлопець підождав, поки господарі, втомлені після цілоденної праці, міцно заснуть. Тоді по-мишачому беззвучно взяв торбинку, з якою ходив на жнива: в ній були сірники, ложка, ніж і трохи хліба. Додав картоплі з мішечка, що в кутку, біля печі поставлений. Прочинив двері так обережно! – без скрипу. Нечутною тінню виступив надвір і навшпиньках подався до воріт, пригинаючись під вікнами.

На вулиці завагався: а що, як мати ввечері прийшла? – могло ж так бути. Дожидатиметься якраз тоді, коли він пішов шукати. В двір заходить – ні, двері замкнуті! Тихо в пустощі, що була рідною оселею. Зорі, крізь безмісячну ніч, мерехтять спокійно, з значеннями таємниці,