Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– І ви його здобули, пане Шрамм?
– Зараз дійдемо й до цього, милостива панно, хоч спокій у моїй душі не назвеш золотим. А радше тьмаво-фіолетовим, меланхолійним… Але все ж таки це спокій…
– І коли його віднаходиш?
– Коли знайшов самого себе.
– Це тяжко?
– Це найтяжче!
Жінка кивнула.
– І потребує ще одного: зоставатися вірним самому собі.
– Це неможливо, пане Шрамм.
– Можливо, якщо віднайшов самого себе.
– Тоді треба стати самітником. Але чи це можливо у цьому великому світі?
– Це не просто можливо, це – частина нашого буття. Якщо маєш власну мелодію, власну пісню, власний тон – ти і є такою людиною.
– Але в суспільстві таких не знайдеш. Певна річ, там є дотепні, витончені, добре виховані, але це все не люди з великої літери.
– Невже все так погано? Може, варто докласти трохи більше зусиль? Щоправда, цих людей не завжди можна зарахувати до категорії найвидатніших і найцікавіших…
Жінка задумливо глянула на нього.
– Ви зовсім не такий, пане Шрамм.
– І відколи це дами роблять чоловіками компліменти?
– Та це не комплімент. Просто в юності я мріяла про такого друга, як ви. Можливо, тоді все б склалося інакше.
– Я кохаю – оце й усе.
– Кохаєте?
– Щоправда, не в загальноприйнятому значенні цього слова. Скажімо так: я кохаюся в усьому: у природі, людях, деревах, хмарах… стражданнях… і навіть смерті. Одне слово – я закоханий у життя! Я оптиміст і екстреміст кохання.
– Ви пережили мало розчарувань…
– Дуже багато!
– І все одно?
– Все одно!
– Дивно…
Від лампи долинуло тихе потріскування. Фріц узяв сріблясту тацю з темно-червоними вишнями й поставив перед дамою.
– Сьогодні ввечері ви не граєте, милостива панно?
– Ні, аж завтра. Саме тому я й подумала про вас і вирішила навідатися…
Жінка витягла із сумочки програмку й простягла Фріцові.
Він прочитав упівголоса: «“Богема”… Опера Пуччині… Мімі – Ланна Райнер».
– Так, я повинна співати партію бідної маленької Мімі. Сьогодні, під час генеральної репетиції, перед моїми очима так живо стояли ви й ваша мансарда мрій. Сучасні нам актори – ніяка не богема. Вони добре виховані, дуже коректні й добропорядні. Але тільки у вас я все ще відчуваю далекий подих тих часів…
– Ви завтра граєте в «Богемі», – замріяно протягнув Фріц. – Я довго не міг слухати цієї опери, бо вона надто сильно зачіпала мене за живе. Там зображена вельми знайома мені доля. – Він кивнув на прекрасний портрет на стіні. – Але завтра я обов’язково прийду.
– Я дуже рада. Можливо, ви потім висловите мені свою думку?
– Коли я матиму нагоду?
– Відразу ж, увечері.
– Але ж вас, безперечно, вже хтось запросив.
– Звісно, увесь чоловічий склад наших haute volée.[11]
– Отож…
– А от і ні! Ці безликі людці мені страшенно гидотні. Я ж хочу хоч коли-не-коли говорити зі справжніми людьми. Для лестощів багато розуму не треба. І їхня мета завжди егоїстична й прозора. Терпіти їх не можу! – Вона підвелася. – Отже, о десятій біля службового входу.
Фріц поцілував її руку:
– Дякую вам.
Вона з подивом глянула на нього.
Тоді пішла. Фріц світив їй, поки вона спускалася сходами. Лампа кидала гротескні світлотіні на східці та поручні.
Фріц ще годину просидів при світлі лампи. Він більше не читав, а роздумував про химерність людського життя. Його аж дрож пробрав, коли він подумав, яке все примарне й випадкове в цьому житті. Крапля туману у Всесвіті, вечірній подих вітру – вони не знають, звідки вони й куди прямують… Так і людське життя – лиш невиразний сон перед світанком…
Світло від лампи спокійно падало на прекрасний портрет.
Й обличчя на ньому всміхалося.
4
Весняне сонце яскраво сяяло над привокзальними алеями. Попри шум та гамір над головним входом будували гніздо ластівки, заливаючись веселим щебетом.
Елізабет повільно йшла через площу. Якраз прибув поїзд, і потік людей хлинув просто на неї. Дівчина мимохіть зупинилася. І раптом відчула, що на неї хтось дивиться. У неї вдивлялася пара зухвалих блакитно-сірих очей на засмаглому обличчі. Зніяковівши, вона опустила очі. А коли знову підвела погляд, то побачила, як у невідомому напрямку віддаляється струнка постать у сірому дорожньому костюмі. Обличчя видалось їй знайомим. Але як вона не старалась, та згадати його не змогла.
Фріц сидів у своїй мансарді мрій і добирав фарби. Раптом хтось злетів сходами нагору, розчахнув двері й гучним голосом вигукнув:
– Фріце! Старий добрий Фріце! – Дві дужі руки міцно обійняли його.
– Ернсте, хлопчику мій, невже це справді ти? Звідки ж ти взявся так неждано-негадано?
– Усе просто – я накивав п’ятами. Дременув з того інституту для старих дів на вісім днів швидше. Фріце, друже, весна надворі – хто зможе в таку пору зубрити контрапункт і фугу? Я не витерпів – і ось я тут. Де дівчата цього міста? Негайно їх сюди! Мені потрібна ціла армія прекрасної статі!
– Спокійно, спокійно, мій хлопчику, у маленькому місті життя плине зовсім тихо. А від тебе енергія аж фонтаном б’є. Може б, тобі спершу трохи освіжитися й випити горнятко кави?
– Згода! Ти маєш рацію! Усе потрібне й практичне завжди вилітає з моєї голови. Отож я вдираюся у святая святих твого дому та в потоках радонових вод провінційного містечка очищуюся від грішних ідей великого міста. А тоді ще й чаю, Фріце! Але тільки справжнього, міцного, єдиного в своєму роді чаю, приготовленого у твоїй мансарді мрій. Згода?
Уже за кілька хвилин він плюскався і фиркав за стіною, а Фріц готував чай.
– А тепер, Ернсте, розказуй.
– Ох, та що там розказувати – таким страждають тільки старі баби. Та й я за це візьмуся, коли постарію, посивію і старезним беззубим дідком сяду писати мемуари. Але зараз? Я ж тут! І цим усе сказано!
Фріц приязно всміхнувся:
– Ще забалакаєш.
– А ось ти, Фріце, маєш мені все розповісти. Як у тебе справи? Як там твої картини? Уже готові? Ти задоволений?
– В одній особі я знайшов як модель для моєї великої картини, так і нову, молоду й прекрасну подругу.
– Вродлива?
– Дуже.
Ернст задоволено присвиснув.
– І чиста, як ангел,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.
