Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Урешті Надін узяла ту коробку.

Це сталося чотири дні тому. Щоночі одержиме бажання зростало й зростало, і, божеволіючи від незрозумілих страхів, Надін пішла до Ларрі, вдягнувши сіро-блакитну сукню на голе тіло. Вона хотіла раз і назавжди покласти край страхам. Чекаючи його на ґанку, Надін була переконана, що нарешті чинить правильно. У неї було оце відчуття, хмільне, зачароване, яке не охоплювало її, напевне, відколи вона бігла росяною травою, тікаючи від юнака. Тільки цього разу хай чоловік її спіймає. Вона дасть йому це зробити. І всьому настане кінець.

Але коли він її зловив, то не бажав її. Надін підвелася, притискаючи до грудей коробку, і загасила лампу. Він зневажив її, і хіба не кажуть, що в пеклі не буває гірше люті[93]? Зневажена жінка цілком може продати душу дияволу… чи його зброєносцю.

Вона зупинилася тільки для того, щоб узяти великий електричний ліхтарик зі столу в передпокої. У глибині будинку хлопчик скрикнув уві сні, і вона на мить завмерла, відчула, як на голові ворушиться волосся.

Потім вийшла.

Її «веспа» стояла коло хідника — нею вона кілька днів тому їздила до Гарольда Лодера. Навіщо? Вони з Гарольдом хіба що десять слів устигли сказати одне одному, відколи вона приїхала до Боулдера. Але в сум’ятті, налякана снами, які не відступали від неї навіть тоді, коли не снилися вже більше нікому, Надін відчувала, що має поговорити про це з Гарольдом. Її лякав цей імпульс, згадала вона, вставляючи ключ у запалювання. Як і раптове бажання взяти той спіритичний планшет («Здивуйте друзів! Розважте вашу компанію!» — було написано на коробці), їй здавалося, що і ця думка прийшла до неї звідкись іззовні. Може, то була його думка. Але коли вона приїхала до Гарольда, то не застала його вдома. Будинок стояв замкнений — єдиний замкнений будинок, який вона бачила в Боулдері, — і жалюзі в ньому теж були опущені. Вона радше зраділа, ніж гірко розчарувалася, що не застала Гарольда. Коли б він був удома, він би впустив її й замкнув за нею двері. Вони б пішли у вітальню і там би говорили, кохалися чи робили щось таке страшне, що й словами не передати, — і ніхто б цього не бачив.

Дім Гарольда був закритий від світу.

— Що зі мною робиться? — прошепотіла вона в темряву, але темрява не відповіла. Надін завела «веспу», і розмірене дирчання двигуна прозвучало як образа ночі. Вона натисла педаль і поїхала. На захід.

Нічний холодок освіжив їй обличчя, і Надін нарешті полегшало. Здуй усе павутиння геть, нічний вітре. Ти ж усе знаєш і розумієш, правда? Коли всі варіанти відпадають, що ти обираєш? Те, що лишилось. Обираєш, хоч яку страшну пригоду це тобі обіцяє. Хай Ларрі залишається зі своєю дурненькою штучкою у вузьких штанях, із її вбогим словниковим запасом і кіношно-журнальним розумом. Ти йдеш далі. Ти ризикуєш… тим, що в тебе лишилося. Здебільшого собою.

Дорога розгорталася перед нею в слабкому світлі фари. Коли шлях пішов угору, довелося перемкнути на другу передачу; тепер вона була на Бейзлайн і їхала в бік чорної гори. Хай проводять свої збори. Їх цікавить, як увімкнути електрику, — її судженого цікавить увесь світ.

Двигун «веспи» смикався, напружувався, проте якось тягнув. Жахливий, але якийсь хтивий страх почав оволодівати нею, від вібрації сидіння ставало гаряче («Та ти мужика хочеш, Надін, — весело й страшно подумала вона, — грішна, грішна, ГРІШНА»). По праву руку від неї була прямовисна круча. Під нею — тільки смерть. А над нею? Ну, буде видно. Повертати вже було запізно, і лише від цієї думки вона відчула себе вільною — химерно і солодко вільною.

——

За годину вона вже була в амфітеатрі «Світанок» — а до справжнього світанку було ще години зо три, а то й більше. Амфітеатр стояв майже на верхівці гори Флеґстафф, і практично кожен у Вільній зоні хоча б раз ходив туди погуляти невдовзі по приїзді до Боулдера. У ясну погоду, яка тут здебільшого й була, принаймні влітку, звідси було видно Боулдер і трасу I-25, яка простяглася на південь до Денвера, а потім — у туман до Нью-Мексико, до якого ще двісті миль. На сході до самої Небраски йшли рівнини, а ближче землю розколював каньйон Боулдера — немов хтось ударив ножем у передгір’я; на краях його росли сосни та ялини. Колись давно влітку у висхідних потоках повітря над амфітеатром «Світанок», немов птахи, кружляли планери.

Нині Надін бачила лише те, що висвітлював її ліхтарик на шість батарейок, який вона поклала на стіл для пікніка біля кручі. Перед нею був великий альбом, відкритий на чистому аркуші, а на ньому — трикутний планшет, немов якийсь химерний павук. З його живота, немов жало, стирчав олівець, злегка торкаючись аркуша.

Надін була немов у лихоманці — нею володіла якась суміш ейфорії і жаху. Під’їжджаючи сюди на «веспі», яка натужно, але сміливо рухалася вгору, абсолютно не призначена для крутих підйомів, Надін відчула те, що відчував Гарольд у Недерленді. Відчула його. Але тоді як у Гарольда це було чимось технічним, зі сфери точних наук, як залізо притягується магнітом, для Надін то була містична подія — подолання межі. Немовби в цих горах, до вершини яких вона навіть і не наблизилася, лежить нейтральна зона між сферами впливу двох людей: на заході — Флеґґ, на сході — стара жінка.

І тут магія рухалася на всі боки, утворюючи суміш не Божої і не сатанинської природи, а абсолютно язичницьку. Надін відчула, що тут діють духи.

Планшет…

Вона байдуже відкинула яскраву коробку з написом «Зроблено на Тайвані» на волю вітру. Сам по собі планшет був просто грубо зроблений із фанери чи гіпсу. Але то не мало значення. До цього інструмента вона вдасться лише раз — наважиться лише раз — навіть абияк зроблене знаряддя може виконати свою функцію: виламати двері, відчинити вікно, записати Ім’я.

У думках спливли знову слова, написані на коробці: «Здивуйте друзів! Розважте вашу компанію!»

Як там було в пісні, що її інколи Ларрі горлав, їдучи на «хонді»?

«Алло, дівчино, що там на лінії?

З’єднайте мене з…»[94]

З ким з’єднати? А це питання, правда ж?

Вона згадала час, коли мала справу з планшетом у коледжі. Було це понад десять років тому… а могло б — і вчора. Це було в гуртожитку: вона пішла нагору спитати Рейчел Тіммс