Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

116

Липневий день 1916 року

Рафаель де Ногалес бачить розстріл дезертира під Єрусалимом

Майже щоранку на телеграфних стовпах або інших імпровізованих ешафотах навколо Святого міста погойдуються двоє-троє повішених. Більшість з них — араби, страчені за дезертирство з османської армії. Люди, які, на відміну від Рафаеля де Ногалеса, не очікували на війну, але вона сама знайшла їх. Вони як представники мовчазної більшості, яка надягла форму (незалежно від її кольору), не хотіли, як де Ногалес, щоб їх захопив вихор війни, її небезпеки або ілюзії. Ці люди були змушені воювати: проти своєї волі, сумніваючись, невдоволено бурмочучи і помовчуючи.

Не те щоб де Ногалес дивився на них з презирством. Де в чому він навіть розумів дезертирів. Османська армія постійно потерпала від браку постачання, через корупцію, розкрадання й організоване злодійство. І знову нестача їжі призводила до хвороб, насамперед до тифу. У всьому районі бракувало продовольства. Це торкнулося і численних євреїв, які нещодавно прибули в місто: унаслідок війни вони виявилися відрізаними від допомоги з країн, де вони раніше жили. Отже, тиф переростав у справжню епідемію. Голод і туга за домом спонукали арабів до масового дезертирства[185].

Епідемія тифу і погане постачання в Палестині призвели до того, що так званий експедиційний корпус Джемаль-паші (складався частково з турецьких з'єднань, частково з німецьких і австро-угорських військ, з безліччю артилерійських знарядь, вантажного транспорту та іншого сучасного озброєння) не зупинявся (як планувалося раніше), щоб відпочити після довгого марш-кидка через Малу Азію, а все йшов і йшов під палючим сонцем до Синаю. Корпус має взяти участь у другій спробі відрізати Суецький канал[186]. Де Ногалес проводжав захопленим поглядом ці моторизовані колони з новенькими, щойно із заводу, гарматами.

Шибениці були відповіддю османського коменданта на дезертирство, проте вони малоефективні. (Де Ногалес уважав, що офіцер своїми драконівськими методами намагається вилікувати хворобу, у якій сам частково винен. Стало відомо, що комендант брав участь в аферах з продовольством, що і призвело до голоду поміж солдатів.) Але комендант вирішив, що вже наступного дезертира буде страчено публічно, на очах у його товаришів за єрусалимським гарнізоном.

Засудженим став черговий дезертир-араб, цього разу імам.

Довга процесія тягнеться з Єрусалима, цього нагромадження дахів і куполів. Попереду крокує військовий оркестр. Він грає траурний марш Шопена. Слідом ідуть представники військової та цивільної влади. За ними — засуджений до смерті, на ньому сліпуче-білий тюрбан і каптан з яскраво-червоної тканини. Його супроводжує розстрільна чота. Замикає процесію довга низка — тут майже весь гарнізон Єрусалиму. Поміж них іде Рафаель де Ногалес.

Люди гуртуються навколо низенького пагорба, увінчаного грубим стовпом, укопаним у землю. Поки зачитують вирок, де Ногалес з цікавістю розглядає людину, яка незабаром помре. Схоже, «його мало турбує його подальша доля, і він незворушно курить свою cheroot з тим презирством до смерті, яке відрізняє мусульман». Заслухавши вирок, людина сідає на килимок, схрестивши ноги, просто навпроти іншого імама, свого духівника. Але духовної настанови не виходить, обидва імами незабаром заводять жваву теологічну суперечку, що мало не завершується бійкою.

Засудженого до смерті піднімають з килимка. Міцно прив'язують до стовпа. На очі надягають пов'язку. Весь цей час він продовжує незворушно курити. Звучить команда, розстрільна чота підносить гвинтівки, цілиться. Людина швидким рухом піднімає сигару до рота. Гримить залп, червоним каптаном струмує кров, людина сповзає на землю, «її руку пришито кулею до губів».

117

Четвер, 20 липня 1916 року

Олива Кінг роздає одяг у Салоніках

Стає прохолодно. У коморі стоять дев'ять мішків, у них міститься одяг, спорядження, особисті речі дев'ятьох пацієнтів, яких сьогодні мають вивезти на кораблі з Салонік. Їй доручено роздати їм цей одяг, але поки що ніхто не йде. Олива нетерпляче чекає. Вона хоче встигнути скупатися в теплому морі, перш ніж замкнуть ворота табору. Не витримавши, вона сама йде у відділення, де перебувають пацієнти, і просить їх поквапитися. Нарешті вона роздає кожному по мішку. Один відкриває свій мішок і починає протестувати: це не його речі! Разом з Оливою Кінг вони починають безнадійні пошуки потрібного мішка.

Цього вечора їй не вдасться скупатися.

Замість цього вона сідає дописувати листа батькові. Розповідає йому в листі те, що досі вважалося «страшною таємницею»: вона відрізала свої довге волосся.

Я підстриглася, коли ми прибули на місце (тому не надсилала додому фотографій з тієї пори як я тут). Коротка стрижка — найкраще, що тільки може бути. Вона економить купу часу, з нею зручно, і вигляд завжди доглянутий. Вона виглядає просто чудово. У мене густе волосся, а тепер так чудово, що воно не падає на очі, коли я за кермом. Відрізавши волосся, я запитувала себе, чому не зробила цього раніше.

Східна армія Сарреля все ще стоїть у Салоніках, усупереч грецькому нейтралітету і підтверджуючи той факт, що перемагати можна і малими силами. Перенаселене місто тепер оточене такими ж надійними укріпленнями, як і на Західному фронті[187]. Інакше кажучи, затишшя. Справжні битви розгортаються тільки в Македонії: британські солдати охрестили ці місця Muckedonia, на честь бруду та сльоти. Там навіть спекотніше, ніж на узбережжі. Поширюються захворювання, особливо малярія і лихоманка денге. Людські втрати незначні.

Олива Кінг мріє завербуватися до сербської армії. Вона так стомилася від дріб'язкових доручень, нескінченного очікування і високоорганізованої бездіяльності в цьому укріпленому анклаві — Салоніках. А крім того, помітила, що сестри милосердя в цілому і їхня нова господиня зокрема ненавидять жінок-добровольців, таких, як вона. Кінг пише, що «з неї досить жіночої дисципліни або, швидше, її відсутності», що вона охочіше працювала б у справжній військовій організації. Але в рівнянні є ще один параметр — привабливий сербський офіцер зв'язку, з яким вона познайомилася. Значна частина сербської армії, яка залишилася, переправлена в Салоніки з острова Корфу.

Вечори були чудові, якщо тільки не дув сильний вітер, здіймаючи клуби пилу. Вона читала, писала листи. Іноді вони з друзями збирали черепашок і влаштовували черепашачі перегони. Іноді пролазили крізь пруття огорожі та тікали у