Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

нього, сваряться з нами. Води небагато. Вона зі сміттям.

Виявляється, далі в будинку живуть бабуся-росіянка та її чоловік-чеченець. Самі-одні! На чотириповерховий будинок із трьома під’їздами!

З’явилися нові люди. Теж чоловік-чеченець, дружина росіянка і дочка.

До колодязя, ризикуючи життям, приходять жителі приватного сектора! Сьогодні світловолосий чеченець запитав у мами:

— Де вода?

Йому на вигляд років сімнадцять, у військовій формі, без зброї. Допомагає старшим: коле дрова, носить воду, готує їжу. У їхній групі бойовиків — його родичі. Автомат йому не дають! На шиї в хлопця світло-зелені чотки. Він веселий! Жартував російською мовою і чеченською. Допоміг підняти з далекого колодязя мамі та старим бабусям відра! Хлопець насварив тих, хто хотів прогнати нас.

— Вода є? Отже, для всіх! Де живуть люди? Якої національності? Це ролі не відіграє! — звучала його мораль бездушним і нахабним громадянам.

Скоро ми побачили його товаришів. Кремезні молоді чоловіки. Вони сказали жителям:

— Ставте відра біля колодязя і йдіть. Ми воду наллємо. Кожному по два відра. Потім заберете! Не ризикуйте! Поряд прикриття немає!

Колодязь дійсно розташований так, що під’їзд найближчого будинку далеко. Кроків сімдесят. Усі стояли в під’їзді. Бойовики налили воду. Коли розливали — повторювали слова: «Біссмі Ллахі!» («Заради Аллаха!») Серед них є голосистий хлопець! Це він читає азан (заклик до молитви). Дивовижний, високий голос! Чоловіки розповіли:

— Коли ми прийшли у ваш район, оселились у великому чотириповерховому будинку. Але, огледівшись, вирішили: треба триматися далі від людей. Забагато жителів! Тому пішли в приватний сектор. У нас є котел, тепло. Є підвал. І якщо станеться вирішальний бій — він буде безпечним для мирних жителів.

Мабуть, із цієї причини ми не бачили їх.

Бабуся Стася довго дякувала помічникам, називала їх «рідненькими синочками». Мама шепнула мені:

— Учора, коли Стася побачила хлопця — наймолодшого й веселого, — вона побажала йому смерті. Показала кулак за його спиною. Бурчала: «Не всі ще здохли?!» А сьогодні? Бач, як кланяється!

Я побачила: на пальці правої руки в Стасі була обручка. Та сама! Знята з пальця Раїси. Жінки, яка загинула на молитві, коли нас бомбили.

— Це схоже на правду! — анітрохи не здивувалася я.

Будур

07.01.

Сьогодні збігаються два світлих свята! Православне Різдво і чарівна ніч перед Ураза-Байрамом.

Завтра — Ураза-Байрам. Завтра слід пригощати гостей і не замикати оселі. Двері ми давно не замикаємо — боїмося згоріти. Жаль, пригощати людей немає чим. Цибуля закінчилась. Борошно залишилося зовсім гниле, на дні мішка.

Сьогодні зранку не вийти. Мінометом б’ють по двору. Часом «працюють» гармати. Танки видно на пагорбах. Вони і з одного, і з іншого боку. Ми — посередині. Квартири горять. Сильно гримнуло у дворі. Закричали. Мама вилетіла в під’їзд. Четверо чоловіків у військовій формі з відрами йшли в бік колодязів.

— Ви куди?! — закричала мама. — Безстрашність показувати? Про дружин, про матерів не думаєте? Перечекайте в під’їзді!

Обстріл посилився. Влучання у двір стали частими. У бабусь-сусідок дедалі частіше лунали зойки та крики. Мама вийшла, постукала до них у двері, покликала до себе. Поклала сусідів у нашій коридорній ніші.

Чоловіків із під’їзду мама запросила до кімнати перечекати стрілянину. Вони ввійшли. Здивовані. Нерішучі. Спитали, як у нас із їжею. Мама мовчки вказала на порожній мішок, у якому на дні відволожилося борошно. Бойовики запропонували:

— Через будинок за під’їзними дверима стоїть мішок борошна! Увечері заберіть собі.

Мама зраділа:

— Ви нас урятували! Ми голодуємо. Хлопець, який допомагав нам медикаментами й харчами, пішов. Становище таке: нас двоє. Ноги у дочки в осколках. Пам’ятаєте, в жовтні ракета на ринку? Утекти, сховатись у разі небезпеки вона не зможе. Я сама ходити шукати — не ризикую.

— А ми думали, у вас усе є! — здивувалися чеченці. — Ваші сусіди з двору всюди ходять. Одного разу їх у приватному секторі впіймали! Не ми. Інша група. Одна жінка — чеченка. Інша — даргинка. Ще з ними прихватизовували чуже добро чоловік із дружиною — росіяни. Вони злякались. Пояснювали: «Шукаємо їжу!», — а в мішках був кришталь! Розстрілювати не стали. Гріх на себе брати. Паспорти забрали, і все. Вирішили: потім, після війни розберемось.

Чоловіки згадали:

— Місяці зо два тому хлопець до нас приходив. Сказав: тут на першому поверсі його дівчина — поранена. Прохав, щоб ми заступились, якщо араби схочуть її забрати. Але араби дуже скоро пішли. Вони жили недалеко. Ходили в чорному, з чорними бородами. Мабуть, ви їх бачили. Чекайте! Виходить, це ви?!

Повіяло теплом.

— Мене звати Будулай, — назвався старший чоловік. — Харчуємося просто. Хліб печемо самі. До жінок ми не ходимо. Нам треба тримати себе в чистоті.

Я впізнала його. Цей чоловік частіше за інших розливав воду у відра мирних жителів. Завжди повторював: «Бісмі Ллахі!» Рудий, світлоокий і кремезний. «Чеченець, а схожий на російського богатиря з казки», — здивувалася я.

Надвечір ми привезли собі борошно. Миттю з’явилися бабусі. Мама відсипала їм борошна. Сказала:

— Вітаю! З російським Різдвом і з «чеченським Великоднем»!

Стася й Ніна зраділи. Пообіцяли подарувати склянку макаронів і дві картоплини! Але не принесли. Обдурили.

Сьогодні нам повністю розбили під’їзні двері. Гримнуло! Самі двері та дошки, що зміцнювали їх, моментально розлетілися вщент. Добре, у під’їзді нікого не було! Поранило кількох собак. Одного вбило. Йому відірвало голову й лапи. Завтра вранці, поки темно, слід навісити нові двері та прибити до них засув ізсередини.

Ходять озброєні люди (під виглядом бойовиків). Грабують.

У Вовки з Ольгою їхній будинок у приватному секторі остаточно догорів і завалився 31 грудня, в новорічну ніч!

Будур

14.01.

Старий Новий рік! Ми з борошном! Спасибі хлопцям! Сьогодні день народження моєї прабабусі Юлі-Маліки. Вона народилась у 1900 році 14 січня. Жила в Ставрополі. Її охрестили підлітком, і вона стала зватися Юля. За своїм батьком вона була мусульманкою. Ми доглядали її, паралізовану. Поховали в Ґрозному. Через рік на цьому ж Карпинському цвинтарі ми поховали мого любого дідуся Анатолія.

Пам’ятаю: доглядати прабабусю було важко. Мама пішла з хорошої роботи. Зі старшого товарознавця великого заводу вона перетворилася на прибиральницю гуртожитку. Кожні дві години потрібно було підходити до нашої лежачої хворої. Але згодом до прабабусі повернулася мова. Вона стала підводитися! Це після паралізації, у 92 роки! Моя прабабця багато розповідала про свою юність. Ровесниця століття. У той час я пішла до першого класу. Мені було 6 років. Незважаючи на всі труднощі, бабусю Юлю, матір маминої мами, ми дуже любили!

Знати б про прийдешню війну! Тоді не кинули б квартиру-комуналку в м. Ростов-на-Дону.