Читати книгу - "Ерагон"

class="p1">— Мені дуже шкода, — сумно відповів Ерагон.

Від цього дня вечірнє вправляння на мечах стало для юнаків звичною справою, і завдяки йому вони залишалися міцними й загартованими, наче пара клинків. Одужавши, Ерагон поновив також свої заняття з магії. Мертага це дуже зацікавило, а незабаром з’ясувалося, що він і сам непогано розуміється на магічних вправах, от лишень не завжди вміє скористатися своїми знаннями. А коли Ерагон, вдосконалюючи навички, розмовляв прадавньою мовою, Мертаг уважно слухав свого друга, час від часу питаючи в нього про значення того чи іншого слова.

Нарешті коні наших мандрівників зупинилися в передмісті Джиліда. Юнакам знадобився майже місяць, щоб дістатися сюди, і за цей час весна вже остаточно вступила в свої права. Ерагон відчував, що впродовж мандрівки дуже змінився, став сильнішим і розважливішим. Він часто згадував Брома, розмовляючи із Сапфірою, але здебільшого намагався не торкатися болісних спогадів.

Здалеку Джалід здавався заплутаним лабіринтом дерев’яних будівель, з якого час від часу долинав собачий гавкіт. У повітрі зависла пелена блакитного диму. Загалом беручи, ця місцина більше нагадувала тимчасову стоянку кочівників, аніж справжнє місто. Неподалік Джиліда виднілися туманні обриси озера Ісенстар.

Щоб почувати себе в безпеці, мандрівники вирішили розбити табір за дві милі від міста. Коли вечеря вже варилася на вогні, Мертаг сказав:

— Знаєш, я не думаю, що саме ти маєш іти до Джиліда.

— Це ще чому? — здивувався Ерагон. — Я перевдягнусь. До того ж, Дормнад схоче побачити гедвей ігназія, аби впевнитися, що я таки справді вершник.

— Може, воно й так, — стояв на своєму Мертаг, — але ти потрібен імперії куди більше, ніж я. І якщо схоплять мене, то це буде півбіди. А ось тебе відразу ж потягнуть до короля й неодмінно закатують. Якщо, звісно, ти не станеш на його бік. Не забувай, що в Джиліді постійно перебуває королівське військо, яке займає майже все місто. Іти туди — означає іти на вірну смерть.

Трохи повагавшись, Ерагон вирішив порадитись із Сапфірою. Та спочатку оповила парубка хвостом, а потім уляглася поруч.

— Навряд чи я скажу тобі щось нове, — нарешті відповіла вона. — Мертаг має рацію. Значно розумніше буде піти саме йому, бо він не ризикує накласти головою, як ти. А Дормнаду можна все переказати на словах. Гадаю, що він повірить.

— Але я не хочу наражати хлопця на небезпеку через мої власні проблеми! — обурився Ерагон. Утім, добре все обмізкувавши, він усе-таки погодився, щоб до міста пішов Мертаг.

— Знай, якщо тебе схоплять, я прийду на допомогу, — запевнив він юнака.

— Тоді це стане легендою! — розреготався той. — Історія про те, як невідомий вершник сам-один розгромив усе королівське військо!

— Може, ти хоч до завтра почекаєш? — буркнув Ерагон.

— Навіщо? Чим довше ми тут будемо ховатись, тим більше шансів, що нас викриють. Якщо цей Дормнад знає шлях до варденів, тоді навіщо зволікати? Гадаю, нам зовсім не обов’язково сидіти під Джилідом іще кілька днів.

— Він, як завжди, має рацію, — погодилась Сапфіра, переказавши Ерагонові послання для Дормнада, яке той одразу ж передав Мертагові.

— Гаразд, — весело сказав Мертаг, поправляючи на поясі меч. — Гадаю, за кілька годин я повернуся. Дивіться, залиште мені хоч що-небудь попоїсти.

Помахавши рукою, він скочив на свого Торнака й помчав геть. Збентежений Ерагон усівся біля багаття чекати.

Утім, час спливав, а Мертага все ще не було. Ерагон із мечем у руці тривожно походжав довкола згаслого багаття, та й Сапфіра не зводила очей зі шляху, що вів на Джилід. Жоден із них не висловлював своїх побоювань, але Ерагон потроху почав готуватися до втечі, на той випадок, якщо за ними пошлють із міста загін вояків.

— Поглянь! — раптом гукнула Сапфіра.

Ерагон рвучко озирнувся. Від міста до них щодуху мчав вершник.

— Не подобається мені це, — пробубнів юнак, вилазячи на дракона. — Готуйся злітати.

— Я завжди готова, — почув він у відповідь.

Тим часом верхівець наближався. Ерагон уже впізнав у ньому Мертага, якого, здається, ніхто не переслідував, проте він щосили хльоскав свого коня. Домчавши, юнак стрімголов влетів до табору, витягуючи на ходу меча.

— Що трапилось? — гукнув Ерагон.

— Хіба за мною ніхто не гнався? — озирнувся Мертаг.

— Ні, ми нікого не бачили.

— Це добре, — почав заспокоюватись юнак. — Тоді дайте мені попоїсти, перш ніж я про все розповім. Я помираю з голоду!

Схопивши миску, він заходився жадібно хлебтати холодну юшку.

— Дормнад погодився зустрітися з тобою завтра вранці, — нарешті сказав він Ерагонові. — Якщо він переконається, що ти справжній вершник, то відразу ж відведе тебе прямо до варденів.

— І де ж ми маємо зустрітися? — спитав нарубок.

— Он на тому пагорбі край шляху, — показав рукою Мертаг.

— Ну, а з тобою що сталося?

— Усе дуже просто, — відповів голодний посланець, виливаючи собі залишки юшки. — Один чолов’яга впізнав мене на вулиці, тож довелося дати драла.

— Ти думаєш, він тебе викаже? — захвилювався Ерагон.

— О, коли б ти його знав! — посміхнувся юнак. — Звісно, він розбовкає про це на весь світ. Але зараз важить те, до кого саме потрапить звістка про мене. Якщо вона дійде до верхівки, то нам усім буде непереливки!

— Навряд чи нас стануть шукати проти ночі, — засумнівався Ерагон. — А вранці ми вже вирушимо звідси на зустріч із Дормнадом.

— Ні, до нього ти підеш сам, — відповів Мертаг. — Я не хочу до варденів.

Ерагон сумно глянув на схвильованого посланця. Насправді йому дуже хотілося, щоб він залишився, адже під час подорожі юнаки міцно подружили. Ерагон хотів був заперечити, але Сапфіра його зупинила, мовляв, краще буде почекати до ранку.

— Як скажеш, — похмуро погодився юнак.

Уранці Ерагон прокинувся від знайомого лоскоту на долоні. Здавалось, ніщо не віщувало біди, але якась тривога не давала йому спокою, відволікаючи юнакову увагу від біжучих справ. Він пристебнув меча до пояса й нечутно звівся на ноги.

— Що сталося? — спитав дракон.

— Я ще не знаю, — тихо відповів Ерагон.

Сапфіра й собі збентежено витягла шию, роззираючись довкола.

— Я чую запах коней, — раптом сказала вона. — Але вони не рухаються, а якось дивно смердять.

Ерагон тихо підійшов до Мертага й поторсав його за плече. Той миттю підскочив, вихопивши з-під ковдри ножа, й спантеличено озирнувся. Ерагон жестом наказав йому мовчати, а потім тихо прошепотів:

— Десь тут неподалік зупинилася кіннота.

Мертаг мовчки дістав свого меча, й обидва юнаки стали обабіч дракона, готові до нападу. Доки вони чекали, навколо розвиднілось і десь зовсім поруч боязко забелькотіла білка…

Аж раптом розлючене ричання змусило Ерагона рвучко розвернутись, високо піднявши меча — величезний ургал, непомітно підкравшись, стояв на