Читати книгу - "Яса. Том 1"

декому хочеться захопити якомога більше світу, підігнути сусіда, а якщо він не скоряється, втопити у власній крові? Здебільшого прагнуть цього войовники, дужі, але тупі. Й хочеться запитати, для чого ти, нікчемний, зачучверілий, хочеш захопити інших? Щоб і вони були схожі на тебе, захланного? Для чого нав’язуєш свій смисл і свої звичаї, якщо вони гірші за звичаї тих, на кого ідеш з мечем? «Ми переможемо вас». Для чого? Щоб стали такі ж, як ви, голодні й дикі на віки вічні? Не розумію сього, не збагну.

Думав про це, міркував, перетираючи в мізках новини, про які дізнався в Батурині: туди прибули з обозом, і там прожив сім днів. Я не знаю, де те світло, на яке повинен іти наш люд, де ті сила і правда, які можуть утримати від вигублення наш край, не знаю також, кому він болить по — справжньому, а кому тільки кортить покористати ним, як тільки можна. Ще одна сутність, про яку мушу дізнатися. Ще мені хотілося б з допомогою мудрих людей розгадати, чим все це скінчиться, як наречуть наш вік і діла наші і чим увінчається кривава битва сія в моїй стороні. Окупиться наша кров чи ні?

Отак я думав, стоячи в нашій захланній церкві, де стеля потріскалася і позатікала, де піп, дяк, диякон співають кожен на свій глас, правлять довго, а люди стоять, ноги в них позатікали, їм потрібно до роботи, й вони сердяться. Я стою у лівому притворі, дивлюся на ікону, на якій намальовані врата царські, вони ледь відчинені, і вузьким лазом введеться душа праведна в Царство Небесне. Врата притримують янголи. Браму ж у царство людське кожен шарпає, як може, таранить її і пре по головах і кістках.

Зле скінчилася заутреня: піп з дияконом за віщось посварилися, миряни також втрутилися, обстали дяка, тоді піп проголосив прокляття й свічки погасив. Серед тих, кого він прокляв, виходить, був і раб Божий Дорофій. Я не боюся його прокляття, попик миршавий і лихий, однак сварка в церкві — поганий знак. Я вірю в провіщення, і мені не хочеться лихого знаку в дорогу. Тож виходжу з церкви сумний і згнічений духом.

До обіду блукав по полях і попід лісом, слухав, як б’є перепел у траві, як кує зозуля. Брів через покоси, і пахло скошеним сіном, в пучках розминав і нюхав квіточки деревію. На сухій вербі посеред лугу обсілися ворони, всі дзьобами в один бік, мовчазні й якісь віщі. Вдома запахи лепехи, трави, чорнобильника, травою вистелено чисто вимазану долівку в сінях, поверх застелено рядна, на яких і сіли обідати. Вся родина: дев’ять душ. У сінях двоє дверей, і двері, котрі в садок, прочинені, звідти повіває прохолода, і мальви цвітуть під плотом, і слива схилила важкі, вкриті ще зеленими сливками віти. Трохи далі — шовковиця цукрова, і скрапують, скрапують у траву білі ягоди. Щось кавкнуло в мене під горлом: згадалося, як обідали ми на цьому самому місці з вітцем і ненькою, і як падали в траву сизі стиглі сливи, і як ненька подавала мальовані ложки, і як вітець благословляв обід. Немає вже ні вітця, ні неньки: вона переселилася в Божі сади півроку тому. Жила ще колись із нами бабуся, мамина мама. Але, як сказали мені сусіди, не вжилася з моїми братами, пішла до іншої дочки, в бідну хату на дрібні діти. Іноді вона приходить на своє старе обійстя і приводить дітей, доччиних і просто з вулиці, пускає їх на шовковицю, трусить яблука і роздає. Каже: «Це я садила». Брати супляться й мовчать, бо справді, старий садок всихає, а жоден з них не ввіткнув деревця. «Цибулі он не вистачає». Одколи приїхав, вони тільки й знають, що говорять про упадок, скаржаться, буцім пішло колись велике й багате господарство на хух, пшениці виїла саранча, гречка не родить, пропали бджоли, скотину порозривали вовки… Хазяйство справді занепало, але не вельми. Й дивляться брати на мене зизом, і ох як невдоволені моїм поверненням. Сподівалися, що завіють мене в дальній стороні сніги й покористують вони моєю часткою, а тут я сам як сніг на їхні голови. І чом же мене не побили в дорозі прибиші, чом не занютували в столиці в заліза або хоч не постригли в монахи. Не знати чому крутиться в моїй голові дума про трьох братів, які втікають з — під Азова. До нас вона мовби ніякого стосунку не має, а от же не покидає мене. Мої брати малися на війні достойно, зараз вони шановані хазяїни, землероби. Це я перекотиполе, яке ще не принесло нікому ніякої радості, тільки плутається в перехожих під ногами. Незабаром воно покотиться далі. Ще й з тієї причини: якби я залишився, довелося б судитися з братами, а одсудивши свою частку, зайшов би з ними в вічний розмир. А я не хочу ні з ким заходити в розмир, я хочу жити вільно та незалежно ні від кого й ні від чого.

Все так, а в грудях стоїть давкий дим (колись, малим, я пробував курити й пам’ятаю, що це таке), досада, і я пригадав десь чуте, що доблесть військова і доблесть поза військом дуже не схожі одна на одну. Там людина йде мовби по кладці над прірвою і знає, що потрібно йти впевнено, рішуче, а тут вона по крихті збирає статок або по щаблику береться вгору, до влади, і одна крихта або один щаблик стираються в її пам’яті — це така малість, і спосіб, яким вони здобуті, теж малість, завжди можна знайти собі виправдання.

Брати мовчать, хмуряться, сопуть. Тільки сестричка в’ється біля мене ластівкою, радується, і все розпитує про далекі краї, про моє життя в московській столиці.

Вточив старший брат медовухи, налив усім у полив’яні келишки. П’ють буцім з радості за моє повернення, а насправді з горя. Гірка їм ця медовуха, як і моя з’ява. Мені гидкі й неприємні їхні муки, хочу їх погамувати одразу.

Відставляю свій келишок:

— Не п’ю. Обітницю дав.

— Кому обітницю?

— Самому собі. Надивився — й страшно мені стало. То сліпота душевна топить на дні келиха розум. А ви випийте. Випийте за мою путь, щоб була вона легкою і світлою.

— За яку путь? — запитав Пархім і насторожився.

— За далеку. Йду я в світи, отож тут не житиму і своєї частки не домагатимусь. Хазяйнуйте на всьому вдвох та не скривдіть Липу.

На великих,