Читати книгу - "Батурин"

по-свойому промишляти. От кого боятися нам.

— А навідуються вони до вашого села? — спитав Чечель.

— Дотепер, славити Бога, ні. Наше село хоч і не мале собі і не бідне, так не на шляху лежить. Це одно. А друге — знають, що ми не безборонні. Самопалів у нас небагато. У мене та ще в декого. І не всі вміють з самопалів стріляти. Але зате в кождій стрісі заховані списи, а з луків у нас і хлопчики стріляють, та ще як, як татари. До нас якою-будь купою і не підходь, а вони великими ватагами не ходять, бо від москалів непевно. Москалі з ними коротку розправу чинять, або приставай до них, або гинь.

Чечель і без того знав про ті своєвільні купи, що тільки лиха творили на Україні, йому тільки цікаво було довідатися, як до них ставився осілий народ. Почувши, що неприхильне, заспокоївся.

— А що ж тепер, ваша милість, гадають починати? — спитав несміливо хазяїн.

— До гетьмана перебиратися.

— За Десну?

— За Десну, батьку.

— Важко.

— Чому б то?

— А тому, що цар, як тільки почув про перехід гетьмана до шведів, або, як вони кажуть, про "ізмєну", так зараз велів Меншикову післати над Десну кілька полків драгунів, щоб не дозволити оставшомуся війську козацькому переправлятися на той бік по прелесті гетьманськой.

— Невже ж?

— Так воно є. Тепер понад Десною московські драгуни стоять. Переходи караулами обсадили, по дорогам застави поклали, — нікого за Десну не пускають. Уже їм дехто в руки попав, що до гетьмана поспішався.

— І що?

— Те, що звичайно москалі в таких припадках роблять, батоги й кнути на місці, а тоді до посольської похідної канцелярії відправляють питати, чи з гетьманом Мазепою змови проти царя не мав. Переказують, що таке навіть з одним гетьманським канцеляристом склалося.

Для Чечеля були це несподівані новини. Сидячи в обложеному Батурині, він не знав, що за той час діялося на Україні. Не гадав, що цар так скоро й рішучо поробить усі заходи, щоб у почині здавити мазепинське повстання. Мабуть, зрозумів небезпеку і — спішився. А ми?.. У нас є — Носи... І на саму згадку про цього мерзотника Чечель здригнувся.

— Іван Ніс, — повторив уголос, затискаючи кулаки. — Коли б не цей Ніс!

— Прокляте будь ім'я од рода та до рода, — сказав, спльовуючи, хазяїн.

— Хто на Батурин гляне, той і Носа спом'яне, — додала хазяйка, — так, як отеє ми його споминаємо, зрадника окаянного.

І вона, підперши бороду рукою, хиталася журливо.

— Такий город, такий гарний город, і видав ворогам на поталу.

Чечель не тільки дивувався вірності хазяїнів для гетьмана й жалеві за його зруйнованою столицею, скільки їх свідомості і знанню справи. Сидить у селі, далеко від битого шляху, ніхто туди не заглядає, а знають, що гетьман до шведів перейшов, і про розпорядки царські чули, і про все.

— А скажіть мені, будь ласка, — просив, — звідки ви всі вісті берете, і, як бачу, вісті правдиві, а не якісь там бабські сплітки?

Хазяїн хитро всміхнувся.

— Ваша милість знають, що козак чує, як трава росте. Нас тут кількох колишніх козаків, здебільшого таких, що до служби військової неспосібними стали, тому й на ріллі поселилися. Але ми цікавимося, що діється у світі. Все хтось з певних людей на звіди їде. Скрізь маємо своїх вірників, ті й переказують нам.

— Так у вас є своя почта?

— Щось ніби жива почта. — А наблизившися до Чечеля, шепотом сказав: — Ми вже й гетьманський маніфест читали. Я собі навіть відписав його, бо я письменний.

— То вже й маніфести з того приводу ходять?

— Еге ж. Гетьман розсилає свої, а цар свої. Цар пише, нібито гетьман зрадив його, не для добра народу, а для власної користі. Нібито він нас польським панам, а церкву нашу єзуїтам на поталу віддати бажає.

— Ого!

— То ще не все. Слухайте дальше. Та ще каже, нібито не москалі наш народ угнітали, а гетьман, нібито не цар усякі податки на нас накладав, а лиш гетьман багатився кривдою нашою.

— І ви вірите?

— Хто дурний, хай вірить. Я до них не належу. Каже цар, що він одного єфимка з України до своєї казни не хоче. Обіцяє тим, що вернуть до нього, "милостквоє отпущеніє вин їх, содержаніє чинов і маєтностей їх без всякого умаленія" та ще нагороди великі за вірну службу.

— За таку, як Ніс йому служив, — докинула хазяйка.

— А гетьман?

— Що пише гетьман, питаєте?

— Так.

Хазяїн попросив його в алькир, добув із-за образа вчетверо зложений лист паперу і сказав:

— Читайте, що наш гетьман пише.

Чечель прочитав гетьманський маніфест, зложив його назад і, віддаючи, спитався:

— Що ж ви на це?

— Питаєте? Гетьманові вірю. Він правду пише. Перейшов до шведа не ради користі, а лиш щоб визволити нас із царської неволі, з того ярма, котрого довше носити годі. Невже ж ми сліпі чи дурні, щоб не бачити, до чого воно йшло? До скасовання нашого козацтва й гетьманства та до перестроєння нашої землі на московський лад. Це всякому ясно, хоч не всякому страшко, бо багато є таких, що це їх ані болить, ні свербить. А хіба ж нам не все одно, хто над нами панує. Хлопові одна біда — говорять, бо дурні. Та ми, козацькі люди, знаємо світові лад.

— Так ви спочуваєте тому, що гетьман зробив? — спитав Чечель.

— Не тільки спочуваємо, але й постояти готові.

— То гарно. А багато вас?

— Того я вам, пане полковнику, ніяк сказати не можу. Але народ козацький, хазяйський, гадаю, одної думки зі мною. Тільки всілякий на землі неосілий, хибкий народ, цей, звичайно, туди й хилиться, куди вітер повіє. І за нього боюся. Дещо і за старшин, за тих, що з гетьманом не пішли.

Чечель задумався, бо і він того боявся. Старшини, звичайно, люди багаті, мають луги й ліси, лани та млини,