Читати книгу - "Три товариші"

зубах, без піджака, засукавши рукава, сидів за пультом і записував ставки. Сорочка на ньому була густофіолетового кольору.

На моє здивування, там було досить людно. Переважали люди нижчого прошарку — ремісники, робітники, дрібні чиновники, кілька повій і сутенерів. Біля самих дверей нас зупинив якийсь чоловік у брудних сірих гамашах, сірому береті і в сірому сюртуці.

— Фон-Білінг. Ризикнем, панове? Певний виграш!

— Як пальцем у небо, — відповів Густав, раптом зовсім преобразившись.

— Всього п'ятдесят пфенігів, — наполягав Білінг. — Я особисто знаю тренера. Здавна… — додав він, помітивши мій зацікавлений погляд.

Густав уже студіював списки учасників.

— Коли вийде бюлетень «Отей»? [1] — гукнув він до стойки.

— О п'ятій, — квакнув помічник.

— Філомена — славна кобила, — бурмотів Густав. — Чудова коняка для далекого забігу. — Він уже потів від хвилювання. Раптом спитав: — Що на черзі?

— Гоппегартен [2], — відповів хтось поруч.

Густав продовжував вивчати списки.

— Для початку ми поставимо кожен по дві монети на Трістана, цей переможе, — пояснив він мені.

— А ти хоч якусь уяву маєш про нього? — запитав я.

— Уяву? — перепитав Густав. — Я знаю кожен кінський копит.

— І все ж ставите на Трістана? — поцікавився хтось поруч. — Старанна Лізхен, чоловіче, єдиний шанс! Я особисто знаю Джонні Бернса.

— А я сам — власник стайні Старанної Лізхен, — відрубав йому Густав. — Я знаю ще краще!

Він сказав чоловікові за пультом наші ставки. Одержавши свої квитанції, ми сіли ближче до буфету, де стояло кілька столиків із стільцями. Навколо нас шуміло — які тільки клички не називались! Двоє робітників дискутували про скачки в Ніцці, два поштарі вивчали інформацію про парі в Парижі, а один кучер вихвалявся, що він був колись наїзником на рисаках. Лише один товстун, у якого волосся стирчало, як у їжака, сидів байдужий за столиком і поглинав бутерброди. Двоє інших, прихилившись до стіни, пожадливо дивилися на нього. Кожен з них тримав у руці по квитку, але їхні обличчя були такі запалі, ніби вони три дні не їли.

Пронизливо задзвенів телефон. Всі насторожили вуха. Служник викрикував клички. Про Трістана ніде нічого не було чути.

— Чорт забери! — вилаявся Густав, почервонівши по самі вуха. — Соломон переміг. Хто міг таке подумати, може ви? — роздратовано звернувся він до поклонника Старанної Лізхен.

— Але ж і ваш був серед тих, що «потім прийшли…»

Між нами ніби з землі виріс фон-Білінг.

— Панове, якби ви послухали мене, я назвав би вам Соломона! Якщо хочете до наступного забігу…

Густав зовсім не слухав його. Він уже заспокоївся і встряв у розмову з поклонником Старанної Лізхен як знавець із знавцем.

— Ви хоч трохи розбираєтеся в конях? — запитав мене Білінг.

— Аністілечки, — признався я.

— Тоді ставте! Ставте! Але тільки сьогодні, — додав він пошепки, — і більше ніколи. Послухайте мене. Ставте… все одно — на Короля Ліра чи на Срібну Міль… хай навіть на L'heure bleue [3]. Я нічого не хочу заробити на вас. Лише дасте мені що-небудь, коли виграєте.

Від ігорного азарту у нього тряслося підборіддя. Я знав правило ще з гри в покер: початківці часто виграють.

— Ну, добре, — сказав я, — на що ж ставити?

— На що хочете… на що хочете…

— L'heure bleue звучить непогано, — сказав я, — так тому й бути: десять марок на L'heure bleue!

— Ти з глузду з'їхав? — накинувся на мене Густав.

— Ні, нівроку, — відповів я.

— Десять марок на того банкрота, якого давно вже слід було здати на ковбаси?

Поклонник Старанної Лізхен, який тільки-но назвав Густава шкуродером, бурхливо підтримав його:

— Тю-тю! Він ставить на Льор бльо! Та то ж корова, а не кінь, пане! Майєнтраум обставить його на двох ногах, як захоче! І ви вірите в перемогу?

Білінг благальне дивився на мене і робив знаки.

— Вірю! — сказав я.

— Пиши пропало, — зневажливо пирхнув поклонник Старанної Лізхен.

— Наївняк! — Навіть Густав вирячився на мене, ніби на готентота. — Джіпсі II, того знає кожна дитина ще в утробі матері.

— Я не відступлю від свого L'heure bleue, — заявив я. Тепер було вже пізно міняти, це б суперечило всім законам шукачів щастя.

Чоловік у фіолетовій сорочці передав мені мій квиток. Густав і поклонник Старанної Лізхен дивились на мене, як на зачумленого. Вони демонстративно одійшли від мене і протиснулись до пульта, де з почуттям взаємної поваги, висміюючи один одного, поставили на своїх коней — Джіпсі II і Майєнтраум.

У цю мить хтось із присутніх упав. То був один з тих виснажених, що стояли біля столів. Він ковзнув по стіні і гепнувся на підлогу. Двоє поштарів підняли його й посадили на стілець. Обличчя його посіріло, рот був відкритий.

— Боже ж мій! — сказала одна з повій — повна, чорнява особа з гладко зачесаним волоссям і низьким лобом. — Хоч би хто-небудь дав склянку води.

Мене здивувало, що мало хто з присутніх звернув увагу на непритомного. Більшість лише побіжно глянули на нього і знову повернулися до тоталізатора.

— Тут завжди таке буває, — сказав Густав. — Безробітні. Закладають до останнього пфеніга. Все чекають великих грошей — тисяч на десять.

Кучер приніс із тютюнового кіоска склянку води. Чорнява повія втопила туди свою хусточку і помочила нею лоб і виски непритомного. Той зітхнув і раптом розплющив очі. Щось моторошне було в тому, що вони беззвучно знову з'явилися на згаслому обличчі — так, ніби крізь проріз скам'янілої, сірої маски зацікавлено виглянула якась інша, незнайома істота.

Жінка взяла склянку з водою й дала йому пити. При цьому вона тримала його, наче дитину, на руці. Потім простягла руку до стола того ненажери з наїжаченим волоссям і взяла бутерброд.

— На, вкуси трошки… але не поспішай, поволі… та не відкуси мені пальця… От так, а тепер знову ковтни води…

Чоловік, що сидів за столом, скоса поглянув на свій бутерброд, проте не сказав нічого. Обличчя потерпілого поступово наливалося кров'ю. Він пожував ще трохи, потім, хитаючись, підвівся. Жінка підтримувала його до дверей. Потім, квапливо оглянувшись назад, розкрила свою сумочку:

— На… а тепер краще йди звідси і поїж чогось замість того, щоб битись об заклад…

Один з сутенерів, що весь час сидів до неї спиною, обернувся. Обличчя у нього було, як у хижої птиці, вуха стирчали вбік; на ньому були лаковані черевики і спортивний кашкет.

— Що ти