Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"

що знову в нас буде лабораторія, Бі, і Фа, й ми вивчатимемо свисти. У мене таке враження, ніби я втратила своїх дітей, мету свого життя. Весь час мені хочеться плакати.

Севілла поклав правицю на її потилицю й притиснув її голову собі до грудей.

— Так, — озвався він, — були Бі й Фа, була робота. Який жах після восьми років дослідів залишитися з порожніми руками, без діла, хіба лише милуватися колишнім. Двоє бідолах безробітних на купі грошей, — прикро усміхнувся він.

«Карібі» прямувала під вітрилами до будинку, який вони так полюбили. Чотири години, що вони провели в морі, були для них лише забуттям. Вони поверталися до свого спустошеного життя, без дельфінів, без лабораторії, без мети.

— Слухай, — мовив Севілла, — ми так збожеволіємо. Так жити далі не можна. Ми поїдемо кудись. Я вважаю, що тобі приємно буде познайомитися з Іспанією. Завтра я зателефоную до агентства, й ми зможемо вилетіти наприкінці тижня.

* * *

«Державний департамент, Вашингтон, Д.С.

Професорові Г.С.Севіллі, Хуатвей, Айленд, Флорида-Кіс, Флорида.

Ми змушені поінформувати Вас, що за ухваленням державного департаменту від дня 24 серпня 1972 року Ваш паспорт і паспорт місіс Севілли анульовані».

* * *

Розмова відвідувача Г.С.С. з в’язнем С.Б 476, в’язниця «Сінг-Сінг», 22 грудня 1972 року, справа Р.А.74612. Таємно.

Відвідувач. Зрозуміла річ, я відвідав би вас раніше, якби мені дозволили.

В’язень. Мушу сказати вам, що я здивований цією зустріччю в таких умовах тиші й комфорту. Це щось зовсім незвичайне.

Відвідувач. Гадаю, що нашу розмову хочуть записати.

В’язень. Бачу, що ваші дедуктивні властивості непошкоджені.

Відвідувач. Це не дедукція, а звичка. На мій погляд, ви непогано виглядаєте.

В’язень. Не можна ремствувати, що ми живемо в поганих умовах.

Відвідувач. Як настрій?

В’язень. Найгірше вже минулося.

Відвідувач. У вас були труднощі?

В’язень. Так, у перші дні було їх багато, не мирився з іншими в’язнями. Вони не поділяють моїх поглядів. Ви не уявляєте, до якої міри консервативні кримінальні злочинці.

Відвідувач. Які саме труднощі?

В’язень. Вони витлумачили мою відмову служити у В’єтнамі як боягузтво. Для них я — «Нервовий Неллі»[57]. Я мусив битися.

Відвідувач. Ну і що?

В’язень. Кожен відсидів по тижневі у карцері. Я сказав, що то я перший затіяв. Мій супротивник сказав те ж саме. Тут, як ви знаєте, висока уява про чесність.

Відвідувач. Гадаю, що після цього до вас почали ставитися краще.

В’язень. Набагато. Мене вважали вже не боягузом, а просто психопатом. А до психопатів тут ставляться непогано.

Відвідувач. Поговоримо про ваші листи. Я одержав двадцять сім листів.

В’язень. Я написав, стільки ж. Отже, жоден не пропав.

Відвідувач. І в жодному цензура нічого не викреслювала.

В’язень. У ваших також.

Відвідувач. Тим краще. Ми живемо у вільній країні.

В’язень. Тепер я маю змогу вітати себе з цим щодня. Чи зуміли ви дізнатися, чому анулювали ваш паспорт?

Відвідувач. Так. Хоча мої стосунки з «політично підозрілими особами» критикувалися, я не «являю собою державної небезпеки», бо завжди був «чесним у ставленні до своєї країни». Однак, коли б я поїхав кудись за кордон, мені не можуть гарантувати «відповідну охорону».

В’язень. Браво! Вони діють у ваших інтересах. Чи довели ви до відома громадськості про цю відмову видати виїзну візу?

Відвідувач. Ні. Голдстейн не радить мені.

В’язень. Може, він помиляється?

Відвідувач. Не знаю. Голдстейн був неймовірний. Він шаленів, наче лев. Ніхто й ніщо не примушувало його турбуватися про мене. Голдстейн вважає, що публічне оголошення про анулювання — це та зброя, котру ми маємо тримати в резерві.

В’язень. Голдстейн не радив вам пірвати стосунки з політично підозрілими особами?

Відвідувач. Зовсім ні.

В’язень. Я вдячний йому за це. Однак я мушу сказати…

Відвідувач. Не кажіть нічого. Ви наговорите дурниць.

В’язень. Добре, я мовчу. З вашого дозволу скажу, що ви також добре виглядаєте.

Відвідувач. У нас був час вельми тяжкий, коли відібрали в нас Бі й Фа. Це тривало два місяці. Потім я купив одного дельфіна, достоту кажучи, дельфінку, й заснував на власні кошти приватну лабораторію.

В’язень. Де ви тримаєте свою дельфінку?

Відвідувач. Біля свого будинку, в мене є невеличка гавань.

В’язень. Вона не огороджена?

Відвідувач. Я натягую сітку між двома дамбами, опускаючи її до самісінького дна. Та все це дарма. За кілька тижнів Дезі — так звати дельфінку — навчилася перестрибувати сітку, видно, сумує за відкритим морем. Проте не запливає далеко, хіба що тоді, коли я виїжджаю на човні. А ввечері вона завжди повертається. Їй подобається спати біля «Карібі». Я гадаю, що вона вважає яхту супер-матір’ю, яка захищає її. Вночі я знову натягую сітку між дамбами, з міркувань захисту її від акул.

В’язень. Розкажіть мені про Дезі. Подумати б тільки, вже два роки я не бачив жодного дельфіна!

Відвідувач. Хочете, я пришлю вам кілька кінострічок? Чи зможете ви проглянути їх?

В’язень. Напевне. В нас тут є все: дискотека, кіно, театр, і навіть зала, де можна загоріти від ультрафіолетових променів, але тільки тоді, коли закінчуватиметься час ув’язнення.

Відвідувач. А чому аж тоді?

В’язень. Аби сусіди подумали, що нібито ви повернулися з тривалої мандрівки до тропіків. (Сміється). «Сінг-Сінг»- зовсім не те, що ви думали. Тут піклуються, що казатимуть люди про нас.

Відвідувач. Мені подобається, що ви говорите про це з гумором. Либонь,