Читати книгу - "Гумор та сатира"

тут згадав я чисте, світле…

Не пиво, хлопці. Двох людей.

Обличчя двох моїх обранців

(І тануть став ганебний глюк).

Нардеп Крисюк один пан звався,

А інший був — козак Рилюк.

Коли згадались їхні очі,

Де глибина, духовність, дух,

Я закричав катам: «Не хочу!»,

І затулив руками слух.

«Перед лицем таких моральних

Авторитетів та взірців

Не зраджу я! Геть, інфернальні!

Геть, політичнії мерці!».

І зникли Янек і Азаров.

І те, смачненьке, зникло вмить.

(Хоча, як танула примара,

Я встиг шматочок відкусить).

Ох, як же тяжко було, рідні,

У тім двобої та війні!

Зате лишилась в мене гідність,

І всі здобудки — при мені.

Та сил нема. Немов побитий.

Перед очима сало, хліб…

Тут тіло почало тремтіти,

А до зарплати десять діб.

Пішли голоднії судоми,

Тремтить нога, тремтить рука…

І впав! І втратив я свідомість!

І більше, кляту, не шукав.

Народознавець

Я добре знаю свій народ,

Бо я поет-народознавець.

Я маю хист і маю право

Вказати точно, де народ,

А де — підробка чи примара.

Буває вийде в окулярах

Якесь опудало чуже

І каже: «мілая погода!»,

Такую погань до народу

Не віднесу, бо бачу вже

В очах заморські витребеньки;

А мій народ простий, рідненький!

От вчора він зустрівсь мені:

Сидить, всміхається, радіє.

«Ну, як?», — питаю. — «Та надію

В душі плекаю ночі й дні,

Що просвітить мене прийдете,

Голубчик, панночку, поете!»…

І заспівав, аж загуло,

І став навприсядки стрибати.

Оце — народ! А не мурло,

Пихате, хитре, бородате.

І ще одна прикмета є,

Щоб знать, народ це чи потвора:

Народ мої вивчає твори,

А «не народ» на них плює.

Кобзарський заспів

Ой, погано бачать очі,

Та серце завзяте!

Заспівать вам, хлопці, хочу

Про начальство кляте.

Там корупції досхочу

І брехні, і бруду!..

Та боюсь мене замочать —

Тож співать не буду.

Весна

Весна! Бруньки набрякли до нестями!

Блищать калюжі, вітер дме з ріки…

Та як згадаю, що в Московії теж саме,

Так поламав би і дерева, і бруньки!

Соколи Ворошилова[1]

Питає якось Друзь в Бурди:

— Ти не пригадуєш, куди,

Як хочеш їсти класти хліб?

Бо я не їв вже десять діб…

І простогнав Бурда Борис:

— На світі знаю все наскрізь.

А от про хліб вже котрий том

Мовчать Брокгауз та Ефрон.

І вмерли Друзь, а з ним Бурда —

Жорстока гра «Что? Где? Когда?».

Політ Гедзя

У поета Бедзика

Відірвали ґудзика.

І в душі у Бедзика

Залунала музика.

І на тую музику

Та й про того ґудзика

Написав він пісеньку

Для артиста з пузиком.

І артист той з пузиком

Майже рік цілісінький

Все волав про ґудзика

Невблаганним ґедзиком.

І від тої музики

У поета Бедзика

Назбирались грошики,

Щоб пришити ґудзика.

Сніданок на траві[2]

Був ранок схожим на нірвану:

Ковтнули з кумом три стакани,

За ними борщ, пиріг, сметану,

І все, що дав город і сад…

Та як на останкінські дівчата

Почали «Тампакс» вихваляти,

Куди і як його встромляти,

Чому тампони краще вати, —

Тут кум нещасний вибіг з хати

І там віддав усе назад.

Чумацька пісня

Ой, сходив я, добрі люди,

Змалку пів-Європи.

Коли пішки, коли возом,

Рідко автостопом.

Надивився горя-лиха

Та й різної жуті:

Бачив повінь і холеру,

І реформи люті.

Та ніякі горя-лиха

Серця так не брали,

Як той факт, що на базарі

В мене пейджер вкрали.

Бо без пейджеру, без факсу,

Наче жлоб невмитий…

Тяжко, хлопці, на цім світі