Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

була схожою на перемовини дітей чи підлітків.

Але такою важливою.

— Люблю. Чому ти пішла?

— Бо ти… ти…

— Перестав тебе малювати?

— Так.

Він зітхнув.

— А це настільки важливо? Ти мене любиш, чи лише картини?

Я різко сіла і дала йому ляпас.

І сама злякалась.

Він завмер, торкнувся пальцями щоки.

— Чудова відповідь.

Поцілував. Мене, мої сльози, мій біль. Усе незрозуміле, що було в мені. Приймав такою, якою я була. Він завжди був безкорисливішим. Не вимагав, аби я щось для нього робила — малювала, хвалила, навіть любила. Але робив це все для мене. Він був кращим, ніж я. Насправді ми обоє були митцями. Він малював — а я хотіла, аби він це любив. Тому я пішла. Бо любила його. І любила себе — такою, як бачив мене він.

* * *

Ми помирились, але тепер я просила, аби Тарас попереджав мене, коли в його майстерні є інші натури. Він прохання виконав, хоч я і відчувала, що воно не принесло йому радості. Я все ускладнювала і ми обоє це розуміли.

Минуло ще два місяці. Одного разу, на початку серпня, Тарас сказав, що нас запросили на прийом.

— Хто запросив?

— Артур Русин. Не знаю, чи ви знайомі, він…

— …купив твої роботи з виставки, — мовила я тихо. — Я пам’ятаю його, ми з ним тоді познайомились.

Насправді я нечасто згадувала того Артура. Хіба іноді, особливо в той тиждень, що не бачилася з Тарасом. Картала себе за ті свої слова, за те, що сказала, що картина зі мною мусить бути головною в його домі. Що це таке було? Навіщо? Що мені до того Артура взагалі? Від того випадку почувалась ще гірше, але інші проблеми в моїй голові з часом витіснили його. Щоправда, часом прокидалась вночі, бо снилось те відчуття — електричний розряд від дотику.

У такі ночі я приймала холодний душ. Який зливався з моїми сльозами.

Втім, коли Тарас тоді прийшов до мене, і пізніше, коли я знала, що він поряд, такі сни мене не турбували. І Артур Русин не цікавив узагалі. Та коли мій хлопець заговорив про прийом, я відчула, як по спині наче забігали мурашки.

— Я, мабуть, не піду, — мовила я. — Він мені не сподобався.

Тарас поглянув на мене здивовано.

— Як хочеш, просто я подумав, тобі буде цікаво.

Я помітила, що говорить він не цілком щиро.

— Ти щось не договорюєш, — зауважила я, торкнувшись його руки.

— Та ні, все о’кей.

— Не бреши мені. Ніколи мені не бреши.

Тарас зітхнув і почухав потилицю, як робив зазвичай, коли йому було незручно.

— Ну гаразд. Просто це зовсім інший рівень замовника, ніж був раніше, і ще там будуть інші поважні люди… мистецтвознавці, художники. З тобою я почуватимусь значно комфортніше.

Я на мить заплющила очі, борючись зі своїми страхами і звичним егоїзмом. А тоді поглянула на Тараса і легенько всміхнулась.

— Яку сукню краще одягти? Чорну чи си…

— Думаю, завтра ми купимо тобі щось нове і гарне. Як компенсація…

— Мені не потрібна компенсація, — почала я сердитись.

Тарас засміявся.

— Гаразд. Я просто хочу побачити тебе в червоному. Так підходить?

— Вже краще, — буркнула я.

* * *

Прийом Артур влаштував вдома — у своїй квартирі. Я чомусь думала, що він живе в особняку, але — ні. Він мешкав на верхньому поверсі однієї з новобудов неподалік центру міста. Квартира його була справді величезною, та ще й двоповерховою. Одна зі стін у холі та вітальні була повністю з вікон від підлоги до стелі. За ними відкривався просто неймовірний вид.

Щойно ми з Тарасом зайшли, як я побачила її — себе. Сплячу, раннього ранку, з візерунком від кованої ґратки на круглому вікні, у формі завитушки, що ніжно лягла мені на плече та ключицю, коли сонце кинуло своє проміння у вікно.

— Ого, — видихнув Тарас і поглянув на мене. В його погляді промайнуло щось… припущення? Сумнів?

Чи здогадувався він тоді, чому я не хотіла йти на той прийом?

Біля входу нас зустріла жінка в чорному діловому костюмі з яскраво-червоними устами. Привітно, завчено всміхнулась. За її спиною перебувало багато людей.

— Доброго дня! Назвіть, будь…

— Усе гаразд, Владлене, це одні з моїх найпочесніших гостей! — почувся знайомий голос. До нас вийшов Артур — я тільки зараз зауважила, що він мав десь два метри зросту, оскільки явно вивищувався поміж багатьма гостями. Втім, він був плечистим і струнким, що підкреслював чорний костюм. Який коштував дуже, дуже дорого.

— Тарасе, Анно. Радий, що ви прийшли, — мовив він. Чоловіки потисли одне одному руки, я ж тільки кивнула і усміхнулась, не протягаючи Артурові руки. Досить, минулого разу вистачило.

— Прошу, проходьте. Як справи в митця? Над чим працюєш, Тарасе?

Вони про щось говорили, але я не вслухувалась у розмову. Крокувала під руку з Тарасом, роззираючись довкола. Зауважила, що по периметру величезних вікон зовні розташований відкритий балкон. І не страшно йому тут жити? Це ж просто цукерка для грабіжників — верхній поверх, балкон, житло, сповнене різноманітних творів мистецтва.

— А не страшно, що хтось у вікно залізе? — спитала я, зауваживши на собі цікаві погляди кількох чоловіків та жінок. Гадаю, обличчя з «головної» картини не так і важко впізнати.