Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Хоча червона сукня з глибоким вирізом на всю спину, мабуть, теж привертала увагу. Коли Тарас раптом провів рукою в мене по оголеній спині, вздовж розрізу, я відчула дивовижний трепет у грудях, й усміхнулась.

Я ще й зачіску зробила високу, відкривши цілком шию і плечі. Одягла срібне кольє та довгі сережки без коштовного каміння — аби гармоніювали із значно скромнішим та приємнішим для мене перснем на лівій руці.

— Тут скло куленепробивне і високий рівень сигналізації в усьому будинку. А охорона базується у сусідньому кварталі. Було б непросто, — мовив Артур без пафосу. Просто розповів, як є.

— Непогано, — зауважила я, продовжуючи роззиратись. Вітальня була величезною і займала, мабуть, майже увесь поверх. То тут, то там білі чотирикутні колони підпирали стелю. На стінах висіли картини, поряд стояли різні скульптури. Але я не помітила більше жодної зі мною. Відчула майже полегшення.

— Ви в курсі, що ваше житло нагадує радше музей, а не житлове приміщення? — спитала я, поглянувши на Артура. Він звів брови. Я помітила, як Тарас ледь усміхнувся, опустивши голову.

— Запевняю вас, що другий поверх значно затишніший. Особливо спальні. Там навіть кухня окрема. Я купив цю квартиру тому, що люблю приймати в себе гостей, а на цьому поверсі можна влаштовувати прийоми формату, який мені потрібен. І зберігати велику кількість творів мистецтва.

— А навіщо вони вам? Невже всі так подобаються?

— Я люблю колекціонувати красу, — мовив Артур і я знову помітила в його чорних очах ту дивну тінь. Пригадала, як він назвав мене красою в першу нашу зустріч. Відчула холод. Втім чоловік і далі провадив своїм спокійним, приємним і низьким голосом: — А ще моя сім’я довгий час займається продажем творів мистецтва. У нас є кілька галерей в Європі. Тому картини я купую з різною метою. Втім твої, Тарасе, я продавати наразі не збираюсь. У них є щось таке… не для продажу.

— Гадаю, це комплімент, — промовив Тарас обережно.

— Звичайно, комплімент.

— Де тут можна припудрити…?

Артур не дав мені закінчити речення, махнувши до когось рукою. До нас підійшов один із офіціантів.

— Чим можу допомогти, пане Артуре?

— Вікторе, проведи Анну до вбиральні на другому поверсі.

— О, може, не варто? На першому немає? — забелькотіла я.

— Там зараз так багато леді, що до дзеркала в черзі стоятимете, — з посмішкою зауважив Артур. — Повірте, на другому поверсі значно спокійніше.

— Що ж, дякую, — буркнула я.

— А я тим часом познайомлю вашого хлопця з кількома цікавими колекціонерами, моїми друзями.

Тарас поглянув на мене якось трохи винувато. Я легенько всміхнулась: мовляв, чого ти? І пішла слідом за Віктором до гвинтових сходів, що вели нагору.

Я не могла зрозуміти, чому Артур проявляє до мене інтерес, і чому він докладає для цього стільки зусиль, але те, що він зробив, справді мене вразило.

На першому поверсі висіла тільки одна картина зі мною — як я і просила. Інші були на другому. Вісім пообіч коридору, яким ми йшли. Інші — десь за зачиненими дверима кімнат. Тільки одні двері, повз які ми проходили, були прочиненими, — це був кабінет, що нагадував радше бібліотеку. Стільки там було книг! І там, просто за розкішним письмовим столом з червоного дерева, висіло полотно з моїми ніжками серед книг. Я охнула. Коли влетіла до вбиральні, що виявилась трохи далі, моє серце так сильно калатало, що, здавалось, от-от знепритомнію.

— Навіщо?

Я стояла на балконі, вчепившись пальцями в бильця. Артур підійшов і зупинився поряд. Я дивилась на місто внизу.

Вітер розвівав пасма волосся, що вибилися з зачіски. Охолоджував моє розпашіле лице.

— Що — навіщо?

— Навіщо? Це все? У мене таке враження, що я в гостях у маніяка. Знаєш, жінку можна підкорити багатьма іншими способами.

— Я тебе не підкорюватиму.

— Тоді для чого це? — запитала я роздратовано, поглянувши на нього. Чоловік був цілком спокійним. Хоч його темні очі наче ледь мерехтіли, коли він дивився мені у вічі. Він був вродливим. Я відчувала впевненість і силу, яка оточувала його, наче ореолом, — і це приваблювало ще сильніше за зовнішність.

Він простягнув руку — я ледь стрималась, аби не відступити.

Але я не відступаю. Чоловікові не вивести мене з рівноваги.

Прохолодні пальці ковзнули моїм плечем — і я відчула на оголеній шкірі наче іскристий слід. Мимоволі здригнулась.

— Відчуваєш це? Ось навіщо. Я купив ці картини і розвішав їх не для того, аби тебе злякати. А щоб пізнати.

— І як успіхи?

Він ледь усміхнувся і не відповів.

— Знаєш, я взагалі-то з іншим. З тим, кого ти запросив сюди, — мовила я тихо. У грудях стало і гаряче, і холодно водночас. У роті пересохло.

Ну цього ще не вистачало — що за мара? Бракує мені проблем з одним, а тут ще й інший?

— Кохаєш його?

— Так.

— А він тебе?

Я набурмосилась.

— Звичайно.

— А я б не був таким упевненим.

Його слова вдарили мене в груди холодним вітром. Мара щезла. Я почала відступати до дверей балкона.

— Ти нічого не знаєш про нас… Дай мені спокій!

— Я знаю чоловіків, — спокійно мовив Артур, ледь схиливши голову на бік, наче вивчаючи мене.

Я розвернулась і пішла. Якомога спокійніше підійшла до Тараса, що саме сміявся з чийогось жарту, стоячи в колі з іншими чоловіками та жінками. Всі погляди звернулись на мене.