Читати книгу - "Домбі і син"

— Хто ж це був, Фло?

— Твоя мамка.

— А де ж моя мамка? — спитав Поль. — Хіба й вона не живе? Хіба ми всі неживі, крім тебе, Фло?

На мить, — може, й довше, але, здавалося, тільки на мить, — у кімнаті щось зашамотіло і стихло, Флоренс пополотніла, але, усміхнена, підтримувала тремтячою рукою голову брата.

— Покажи мені мою мамку, Фло, прошу.

— її немає тут, любий. Вона завтра прийде.

— Дякую, Фло.

По цих словах Поль заплющив очі й заснув. Коли він прокинувся, сонце підбилося вже високо і був теплий, ясний день. Він полежав трохи, дивлячись на відчинені вікна, на фіранки, що шаруділи і колихалися на вітрі, і спитав:

— Це вже — завтра, Фло? Вона прийшла?

Здається, хтось поїхав по неї… Чи не Сюзанна… Ще ніби Флоренс сказала, що скоро повернеться, та йому вже не хотілося розплющувати очей. Флоренс додержала слова, — а, може, вона й не виходила нікуди, — тільки перше, що він почув, був шум на сходах. Від цього він прокинувся — душею і тілом — і сів у ліжку. Всі-всі зібралися круг нього. Сірої мли, що іноді вечорами стояла перед очима, не було, і він упізнав усіх і назвав кожного на ймення.

— А це хто? Моя мамка? — спитала дитина, з щасливою усмішкою дивлячись на жінку, яка входила до кімнати.

Вона, вона! Хтось інший не заплакав би так, не називав би його своїм любим, своїм милим хлопчиком, своїм бідним, недужим дитятком. Жодна інша жінка не схилилася б над його ліжком, щоб отак піднести його вихудлу руку собі до губ, отак прикласти до грудей, як хтось, хто має право пестити його. Жодна інша жінка не змогла б отак не бачити нікого, тільки його та Фло, не виявила б стільки ніжності й жалю.

— Оце і є те добре обличчя, Фло! — мовив Поль. — Я такий радий. Не йдіть, мамко, будьте тут.

Чуття його були загострені до краю, і він дочув ще одне знайоме ім’я.

— Хтось сказав «Уолтер»? — спитав він, озираючись. — Хтось сказав «Уолтер». Він тут? Мені так хотілося б його бачити.

Ніхто йому не відповів, але він чув, як батько звелів Сюзанні: «Верніть його. Нехай прийде сюди». За якийсь час, протягом якого Поль, усміхаючись, з цікавістю і здивуванням розглядав свою мамку й переконався, що вона не забула Фло, привели Уолтера. Його відкрите обличчя, невимушені манери й веселі очі завжди подобалися Полеві, і, простягаючи йому руку, Поль сказав «Прощайте!»

— «Прощайте»? Дитино моя! — скрикнула місіс Піпчін, підбігаючи до ліжка. — До побачення!

Поль глянув на місіс Піпчін тим мудрим поглядом, яким дивився колись зі свого кутка при каміні.

— Та ні,— спокійно сказав він. — Прощайте. Прощайте, Уолтере! — повторив він, знову простягаючи йому свою руку. — А де тато?

Він почув на щоці подих батька раніше, ніж ці слова злетіли йому з губ.

— Не забувайте за Уолтера, татку, — прошепотів він, дивлячись йому в обличчя. — Не забудьте за Уолтера я любив його. — Квола рука ще раз знялася в повітря мовби ще раз казала: «Прощайте, Уолтере!»

— Покладіть мене, — попросив він, — і нехай Фло підій де ближче, щоб я її бачив.

Брат і сестра обнялися й щільно пригорнулись одне до одного; хвилі золотавого світла влились у кімнату й залили їх.

— Як швидко, Фло, тече ріка між зелених берегів і очерету! Та до моря вже близько. Я чую хвилі. Вони завжди говорили отак!

Потім він сказав, що човен на ріці заколисує його. Які зелені, зелені в неї береги, які яскраві квіти на них і який височенний очерет! Ось човен уже в морі, але й далі пливе тихо, тихо. А он і берег попереду. І хтось… хто там стоїть?..

Він згорнув руки, як до молитви, — не відняв рук од сестри, тільки згорнув долоні позад її шиї.

— Мама схожа на тебе, Фло. Це її, її обличчя! Скажи їм, — ота картина у школі над сходами не така свята. Те сяйво над головою сяє просто на мене, дужче, дужче…

Золоте плесо на стіні знову збрижилось, і все в кімнаті застигло. Стара, стара знайома! Та сама, що прийшла до нас з першим нашим подихом і лишиться такою ж, доки не переведеться наш рід, а шатро небесне не згорнеться в сувій. Стара, стара знайома — Смерть!

Подякуйте ж богові всі, хто бачить її, за ще старішу знайому — Безсмертя. А ви, діти-янголята, стріньте нас оком неосудливим, коли прудка ріка понесе до океану й нас!

КАПІТАН КАТЛ БЕРЕТЬСЯ ОБОРУДУВАТИ СПРАВУ МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ

Капітан Катл, виявляючи свій дивовижний хист до неосяжноглибокодумних метикувань, що ним, як він щиро вірив (що притаманне всім простакуватим натурам), його обдарувала природа, у цю неділю, повну важливих подій, вибрався до містера Домбі. Дорогою він раз у раз підморгував від надміру власної мудрості, поки нарешті в усім блиску своїх вузьконосих чобітків постав перед очі Тавлінсона. З глибоким жалем довідавшись від цього індивіда про горе, що зависло над родиною, делікатний капітан, збентежившись, відчалив, залишивши букета на знак співчуття і просячи переказати вітання цілій родині, при чому висловив сподівання, що й за даних обставин вони триматимуться проти вітру, та по-приятельському дав на здогад, що «зазирне» ще завтра.

Вітання капітанове так і не було переказане. Букет капітанів, пролежавши цілу ніч у холі, ранком був виметений на смітник, а всі капітанові плани, потрапивши в одну й ту саму катастрофу разом з іншими, більш великими й величними сподіваннями та намірами, були розбиті дощенту. Так, коли з гірського схилу лавина змітає ліс, то разом із деревами несуться й гинуть кущі і гілля.

Повернувшись додому після своєї затяжної прогулянки з таким