Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

є змога. Ви знаєте, що таке десять тисяч? Десять років вашої міліцейської зарплати… Все одно гроші погниють, якщо зможете мене посадити. Ви їх ніколи не знайдете. А це ж, як вас учать, еквівалент людської праці, праці трудящих… Не хочете собі брати, можете, врешті, віддати на дитячі ясла або на інвалідний будинок для заслужених міліціонерів… Вам навіть подяку начальство оголосить. Тільки три хвилини вільної розмови з телефонної будки, і везіть мене хоч у самісіньке пекло… Я попрощаюсь з родичами і скажу, щоб вони завтра передали вам гроші.

Відвертий цинізм цього мавпуватого чоловічка приголомшував Юрія.

— Посоромтесь, Бородкін!.. — тільки й зміг відповісти.

— Ех, ви, — саркастично процідив завскладу, зрозумівши, що потерпів фіаско. — Все життя без штанів будете ходити…

— Та замовкніть! — не витримав лейтенант.

— Тільки й вашого, — промимрив Бородкін.

Студенти-дружинники повернулись, і фургон знову рушив. Незабаром машина виїхала з бруківки на асфальт. Глянувши крізь віконце, Юрій упізнав Хрещатик і з полегшенням зітхнув. Кілька хвилин — і доїдуть…

В управлінні, здавши Бородкіна під варту, лейтенант кинувся нагору в кабінет Вовченка.

— Ну як? — спитав підполковник, коли оперативник переступив поріг.

— Привіз, — коротко доповів Гармаш. — Обшук нічого не дав. У хаті — жахливе убозтво… Але, Петре Володимировичу, він сам сказав дорогою, що в нього є гроші, тисячі! Він мені пропонував десять тисяч! — Юрій ще й досі не міг заспокоїтись.

— Вам? Хабар?

— Так, — розгублено підтвердив лейтенант. — Щоб тільки дозволив йому подзвонити з автомата… За три хвилини, каже, розмови…

Вовченко несподівано посміхнувся.

— І ви не згодилися?

Інтонації в голосі підполковника збили з пантелику Юрія. Він замовк.

— По-моєму, ціна пристойна. Три тисячі триста за кожну хвилину…

— Ви глузуєте! — обурився Юрій.

— Ні, не глузую, — заспокоїв його Вовченко. — Я міркую, куди це йому так конче треба дзвонити і де в нього сховані цінності?

— Він сказав: родичам — попрощатися і щоб принесли мені ці гроші… Але це, звичайно, брехня…

Тепер підполковник розсміявся:

— Навпаки, не брехня. Родичів у нього в Києві немає. Це ми знаємо. А от десять тисяч… Це — не брехня. Гроші в нього є, та ви не хвилюйтеся, Юрію Сергійовичу, — додав він серйозно. — Від цих мерзотників і не таких образ зазнаєте. Хоч як б'є їх життя, як учить, а вони все ж таки міряють усіх на свій аршин. Тому намагаються і підкупити, і обдурити… Уважно провели обшук?

— І куточка не пропустив. Знайшов старі накладні.

До кабінету Вовченка заходили оперативники, які поверталися з обшуків. Привезли Басистого, Одура, Штрома. У цих, крім Штрома, а так само на квартирі в Божка виявили тайники з великими грішми, ощадними книжками на пред'явника. В Одура — ще й золоті монети царського карбування та іноземну валюту. У Басистого ощадні книжки і гроші були сховані в рамах картин.

Не затримали тільки Нємченка. Погосов, який їздив за ним, тепер стояв серед кабінету й ніяково розводив руками.

Коли капітан з двірником і понятим постукав у двері, йому довго не відчиняли… Увійшовши нарешті в квартиру, Георгій Ованесович побачив молоду жінку — дружину Нємченка. На запитання: «Де чоловік?» вона сварливо відповіла, що була б рада, якби міліція це з'ясувала. «Вештається десь по бабах, мерзотник!» — знервовано додала вона.

Але Погосов помітив на підвіконні шматочки льоду, які не встигли розтанути. Вони могли потрапити туди, тільки коли відчиняли вікно.

Георгій Ованесович і собі потяг за раму. З четвертого поверху в темряві землі не було видно. Нємченко, звичайно, не наважився б стрибати з такої висоти. Чіпкий погляд оперативника ковзнув по підвіконню. На гачку, яким закріплювалося вікно, було кілька волоконець грубої пряжі. Капітан обережно зняв їх і загорнув у папірець. Усе стало зрозуміло: поки дружина не відчиняла, посилаючись на те, що вона роздягнена, Нємченко по вірьовці спустився на землю і втік…

— Далеко не втече, — зауважив Вовченко. — Зараз оголосимо розшук. Ну, а в Штрома добре шукали? — звернувся він до Чепіжного.

— За всіма правилами, товаришу підполковник! Але в нього — як виметено.

Вовченко кивнув головою, мовляв, усе ясно.

— Нещодавно з дружиною розлучився, і вона живе тепер окремо? — спитав підполковник Юрія.

— Так точно.

— Отже, всі цінності зберігаються в неї, і розлучення було про людське око, — резюмував Вовченко. — Хитра бестія! Знає, що закон не дозволяє робити обшук у непричетної до справи людини. А з моменту розлучення колишня дружина стала людиною сторонньою і до самого Штрома, і до його справ. Залишається одне, товаришу Гармаш, серйозно попрацювати із цим ділком, щоб він сам зізнався, до сховано цінності. Переконати, що все це належить народові і що тільки так він може сподіватися на полегшення своєї долі.

Тим часом надворі розвиднілося. Вікно стало сіре, і слабке ранкове світло змішувалося з електричним, від чого яскравість ламп наче зменшилася і світло в кабінеті пожухло.

Обличчя оперативників у цьому світлі теж наче пожухли, посіріли, під очима в людей залягли глибокі тіні.

— Всім додому, відпочити. О дванадцятій разом із слідчими почнемо дізнання, — розпорядився підполковник.

На чисту воду

Перша розмова з Басистим не була довга. Огрядний, якийсь наче позеленілий за кілька годин, він очманіло дивився то у вікно, по-зимовому неяскраве, сіре, то зупиняв свій погляд на оперативнику — такий самий безбарвний і тьмавий, як і зимове світло.

Злочинець скидався на велику рибу, викинуту на сушу, і Юрій весь час намагався відігнати від себе це враження.

Раз у раз Басистий виймав з маленької кишеньки штанів бляшаний патрон і демонстративно кидав у рот білу таблетку валідолу.

На запитання відповідав коротко й похмуро. Іноді вглядався, немов не міг збагнути, де це він, як сюди потрапив, чому? І навіть