Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

class="book">Юрій підійшов до вікна й собі постукав у грубу дерев'яну віконницю.

Спалахнуло світло і пробилося надвір крізь щілини.

Гармаш підійшов до дверей.

— Хто там? — долетіло з сіней.

— Міліція. Відчиняйте!

Бородкін не гаявся. Відразу почулося, як він знімає залізний прогонич, відсовує защіпку.

«Мов у фортеці!» — подумав Юрій. Серце його калатало. Вперше в житті сам проводив обшук з понятими. І хоч знав, що має діло з підступним ворогом і від імені народу чинить, справедливу справу, все ж таки, практично здійснюючи каральну місію, відчував себе ніяково.

Бородкін відхилив двері.

— Заходьте!

Здавалося, він давно чекає цих гостей і приготувався до зустрічі.

— Бородкін Василь Іванович? — спитав; Юрій, переступивши поріг і швидко оглянувши маленького напіводягненого лисого чоловічка, його житло, що складалося з кухні й кімнати.

— Бородкін Василь Іванович, — догідливо потвердив чоловічок.

— Ось моє посвідчення, ось постанова про обшук. Ознайомтесь… Які у вас є документи? Цінності?.. Крім, звичайно, речей побуту.

Юрій спитав і якось фізично відчув, як недоречно прозвучали його слова в цій хаті. Такого убозтва він ще ніколи не бачив!

У кухні — покритий старенькою цератою ветхий стіл, біля нього стілець з продавленим сидінням. У кімнаті широке металеве ліжко, з якого обліз нікель, і горбата шафа. Більше нічого. А на тому ліжку витерта до блиску ковдра, подушки без пошивок.

Бородкін, мабуть, зрозумів, яке враження справила його хата на оперативника.

— Які ж тут цінності, — сумно розвів руками. — Самі бачите… Але пошукайте, пошукайте. Може, знайдете те, чого я ціле життя знайти не можу. — В останніх його словах прозвучала неприхована іронія, і, наче перепрошуючи за неї, Бородкін кинувся до ліжка, стяг на підлогу ковдру, ніби намагаючись прискорити обшук.

— Ви сідайте на стілець і дивіться, — сказав Юрій. — Самі впораємось.

Бородкін слухняно підкорився.

У цей час повернувся дільничний уповноважений із сусідами Бородкіна, яких запросили понятими.

Гармаш з дружинниками методично оглядав усі кутки кімнати, кухню, сіни. Потім став перебирати речі… Але, здавалося, Бородкін сказав правду: крім старого лахміття, до якого гидко доторкнутися, в хаті нічого не було.

Закінчивши обшук і збираючись вийти, щоб оглянути подвір'я, лейтенант ще раз підійшов до горбатої шафи й відчинив дверцята. Тільки старі запрані сорочки, білизна, розкидані шкарпетки!..

І раптом згадалося, як на тілі одного жебрака, що вмер на лахмітті, знайшли пояс, набитий золотими червінцями.

Задумано постукав пальцями по дверцятах шафи. Товсті, пузаті, вони барабанно відтворили дріб.

Юрій попросив дружинника дати йому відкрутку або ніж.

Дверцята шафи виявились подвійними. Лейтенант, хвилюючись, квапливо вийняв бічну планку. Впіймав на собі зневажливий погляд Бородкіна. Чого йому так весело? Хитрує! А в самого, певно, шкребе на серці. Юрій зазирнув у широку щілину між листами дикту. Тайник був порожній!

Присвітив ліхтариком углиб. Внизу лежало сміття, біліли якісь папірці.

Юрій витяг їх. Дві накладні. Поролонові берети, панами. Чому накладні вдома у завскладу? У схованці? Глянув на дату: обидві за червень.

Рвучко обернувся до Бородкіна:

— Що це?

— Хіба не бачите, — байдуже знизав той худенькими плечима. — Папір. Певно, загортав що-пебудь, а вони провалилися в дірку. Скручені, зіжмакані!

Можливо, саме за цими, справжніми накладними товари вивозили з фабрики, а в крамниці залишали інші, на меншу кількість беретів чи панам.

І справді, Бородкін міг загорнути в них якусь невеличку річ, золоту монету абощо, а потім не помітив, як папір упав на дно тайника.

— Ви можете пояснити, що це за накладні і як вони сюди потрапили?

— А ви самі не розумієте? — хрипко відповів Бородкін і хоч як намагався удавати з себе байдужого, але очі його виблиснули ненавистю. Накладні, знайдені у тайнику, були ще одним, дуже красномовним, доказом. І Бородкін це добре розумів.

Лейтенант зафотографував тайник.

— Тепер — на подвір'я, — скомандував він, виходячи з хати.

— Можете не шукати, — озвався з ганку хазяїн, щулячись від холоду.

Гармаш із хлопцями все ж таки відчинили сарай, розібрали невеличкий штабель дров, перелопатили купку вугілля в кутку. Спеціальним апаратом Юрій обстежив кожний куточок землі на подвір'ї.

— Я ж казав, що тут нічого немає, — пробурчав Бородкін.

— А де є?

Завскладу не відповів.

Всі повернулись у хату, і Юрій склав протокол, який разом з ним підписали поняті.

— А тепер поїдемо.

Міліцейський фургон здався лейтенантові просто гігантським, як на малого, утленького Бородкіна.

— От колимага, — мимоволі вихопилося в нього, коли завскладу став на східець.

— Я вам пробачаю! — єхидно зауважив Бородкін. — Спасибі й за це.

Юрій ладен був провалитися крізь землю, бо хлопці-студенти засміялися.

Дільничний уповноважений, який залишався тут, зачинив за ними дверцята, і фургон покотився.

Місто, незважаючи на досвітню грудневу темряву, вже прокидалося. Прогуркотіли перші трамваї. На вулицях, крім двірників, показалися робітники, котрі їхали на першу зміну.

На Поштовому майдані дружинники попросили зупинитися на хвилину, щоб напитися води з автомата.

Юрій залишився з Бородкіним, який забився в куток і мовчав.

Раптом завскладу засовався на лаві.

— Десять тисяч, — промовив він. — Десять тисяч і двокімнатну квартиру через місяць, якщо дозволите мені зараз подзвонити по телефону-автомату… Жодний собака про нашу угоду не здогадається…

Юрій з мимовільним жахом подивився на цього невеличкого зіщуленого чоловічка, що так спокійно пропонував йому зраду і колосальні гроші. І це після того, як у нього не знайшли ніяких цінностей!..

Бородкін неспокійно крутився, і світло ліхтаря, що падало крізь загратоване віконце, жовтим яєчком перекочувалося по його лисій голові.

— Юначе, — знову заговорив він. — Не будьте дурником, забезпечте себе, поки