Читати книгу - "Емілі виростає"

щось аморальне, нечисте, хибне.

Я знаю, що. Це намагання писати «красно». А проте саме так відчувала, стоячи на пагорбі в Країні Висот і дивлячись долу.

2 грудня 19…

Сьогодні оголошено результати конкурсу на кращий поетичний твір. Перемогу присудили Евеліні Блейк за вірш «Легенда».

Коментарі, як то кажуть, зайві.

Тітка Рут уже висловила з цього приводу все, чого висловлювати не належало.

15 грудня 19…

Цього тижня «переможний» твір Евеліни був оприлюднений у «Часі»; поруч вмістили її фотографію вкупі з біографічними даними.

«Легенда» є гарним віршем. Баладного стилю дотримано, ритм чіткий, енергійний, рими точні, дзвінкі, чого не можна сказати про інші поезії Евеліни.

Щодо моїх віршів, друкованих у різних часописах, Евеліна твердить, мовби я списала їх з інших видань. Не хочу наслідувати її в будь-чому, але тут я впевнена, що насправді вона не є авторкою цього вірша. Це взагалі не її манера. З тим самим успіхом я могла би наслідувати почерк доктора Гарді й оголосити його своїм.

Насправді «Легенда», як уже мовила, є добрим віршем, однак не таким добрим, як «Дикий виноград».

Не казатиму цього нікому, але можу звірити це сторінці щоденника. Бо це правда.

20 грудня 19…

Показала панові Карпентеру «Легенду» й «Дикий виноград». Прочитавши обидві поезії, запитав:

— І хто ж були судді?

Я назвала прізвища.

— Вклонися їм од мене й перекажи, що вони є ослами.

Я втішилася. Не скажу ні суддям, ні кому іншому, що вони є ослами. Але бадьорить мене усвідомлення того, що це справді так.

Дивна річ: тітка Елізабет зажадала виголосити для неї «Дикий виноград». Вислухавши, промовила:

— Я не суддя у питаннях поезії — ясна річ, — але здається мені, що це твір найвищого ґатунку.

4 січня 19…

Різдвяні канікули провела у дядька Олівера. Задоволення не дістала. Було занадто галасливо. Кілька років тому це припало б мені до вподоби, однак тепер ні. Доти не запрошували мене ніколи! Мусила їсти, коли не була голодною, і розмовляти, коли воліла б мовчати. Наодинці з собою не була ні хвилини. Ще й Ендрю стає таким настирливим! Тітка Едді була зі мною страшенно чуйною, по-материнському, сказати б, чуйною і ласкавою. Я почувалася, наче кішка, що лежить на колінах не вельми приємних для неї людей і чомусь повинна терпіти небажані пестощі. Спати я мусила разом із Джонні, моєю ровесницею, — на думку Джонні, я не варта Ендрю. Втім, силкувалася бути зі мною люб’язною і зробити з мене «щось краще». Джонні мила, розважлива дівчина — розсталися ми як другині. Це слово придумане мною. Джонні та я — ми більше, ніж просто знайомі, й менше, ніж подруги (в моєму розумінні цього сподобного слова). Отже, другині: попри все, розмовляємо різними мовами.

Як повернулася до любого Місячного Серпа, — одразу пішла до свого покою і зачинила за собою двері. Насолоджувалася самотою.

Вчора відновилися заняття. Сьогодні сміялася (безгучно) у книгарні.

— Уяви собі, люба моя, — говорила пані Родні до пані Ілдер, одночасно переглядаючи книжки, — той роман у «Часі» скінчився. Й скінчився так швидко! Я читала його тижнями, і, здавалося, там ніколи нічого не станеться, не трапиться… Аж раптом прискорена, захоплива дія і… кінець. Не розумію!

Я могла би дати їй вичерпні пояснення. Одначе стрималася.

Розділ 20
У домі старого Джона

Справжню сенсацію в Чорноводді та Шрусбері викликало опублікування однією з наймасовіших нью-йоркських газет оповідання під заголовком «Жінка, що дала шльопанця королю», написаного Емілією Берд Стар. Передавали з вуст до вуст, ніби Емілі одержала за це оповідання аж сорок доларів. Відтак уперше вся родина поставилася до її письменницької «манії» з цілковитою серйозністю. Тітка Рут раз і назавжди перестала дорікати їй за «дурне марнування часу». Та вістка прийшла до Шрусбері саме тоді, як Емілі мало не занепала духом. Адже цілу зиму вона діставала самі лиш відмови. Тільки два часописи вмістили її твори — та й ті, в особі своїх видавців, найімовірніше, вважали, наче література повинна стояти понад справами матеріальними і не бажали поєднувати її з «ницою мамоною». Спочатку Емілі переживала це як болючі удари, та згодом загартувалася й перестала ронити за кожним разом гіркі сльози розчарування. Тільки спрямовувала на повернені рукописи «мурреївський» погляд і пошепки проказувала: «Все одно переможу!» Й ніколи, навіть у хвилини тяжкої зневіри, потай в душі не сумнівалася у своїй майбутній перемозі. Серце підказувало їй, що проб’є, конче проб’є її година. І, попри те, що боліла їй кожна відмова, за кілька годин по її отриманні вже сиділа за столом і писала нове оповідання чи нового вірша.

А проте під тиском стількох розчарувань таємничий внутрішній голос таки ослаб. І публікація «Жінки» сталася саме вчасно, перетворивши надію на певність. Чек, звісно, теж мав своє значення, але популярність часопису серед читачів була для Емілі важливішою. Усвідомлювала, що зробила поважний крок назустріч літературному визнанню. Пан Карпентер, читаючи оповідання, кілька разів заходився сміхом і в наслідку оголосив, мовляв, це «справді добрий, цілком добрий твір».

— Найліпша частина цієї історії належить, одначе, пані Мак-Інтір, — мовила Емілі зі скрухою в голосі. — Не можу визнати оповідання своїм.

— Але оправа, підмалювання тла й розмаїті деталі-спостереження таки твої. До того ж, не занадто вигладила стиль, а це доводить, що ти стала справжньою майстринею. Скажи: ти відчувала спокусу краще відшліфувати своє оповідання?

— Атож. Не в одному місці я хотіла поправити стиль.

— Але встояла перед спокусою, і це твоя