Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

йо­го до Бог­да­на. Коміса­ри втя­ми­ли, що їх тільки мо­ро­чать, і вер­ну­лись до польсько­го та­бо­ру з по­рожніми ру­ка­ми. Па­ни пос­те­рег­ли, що во­ни по­ши­лись в дурні, що Бог­дан і гад­ки не має ми­ри­тись і тільки дляється з умо­ва­ми, бо сподівається щод­ня та­тар.

Приводці зня­ли табір і ру­ши­ли на Во­линь на­зустріч Хмельницько­му.

Польський табір йшов усіма шля­ха­ми до Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва, не­на­че Ба­тиєва ор­да на Київ. За та­бо­ром тяг­ло­ся більше як сто ти­сяч возів з ва­гою, на­ван­та­же­них уся­ким доб­ром, уся­ки­ми скар­ба­ми. По­тяг­ли­ся вал­ка­ми до­рогі ка­ре­ти, зап­ря­жені впрос­тяж до­ро­ги­ми кіньми. За обо­зом че­ля­динці гна­ли цілу че­ре­ду то­ва­ру, овець та ба­ранів на заріз для пансько­го сто­лу. Армія спи­ни­лась ко­ло Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва й ота­бо­ри­лась над річкою Пи­ляв­кою не­да­ле­ко од міста. Ста­рий Кос­тян­тинів вже був в ру­ках ко­зацько­го за­го­ну. Але п'ять ти­сяч ко­заків вис­ту­пи­ли з міста й пе­рей­шли до Бог­да­но­во­го та­бо­ру. Князь Домінік ба­чив зруй­но­вані й по­па­лені костьоли, ба­чив по­жа­ри­ща, але прос­тив міщан, котрі впус­ти­ли в місто ко­заків, і за­бо­ро­нив ка­ра­ти їх, щоб не розд­ра­ту­ва­ти ук­раїнсько­го на­ро­ду й при­хи­ли­ти йо­го до се­бе.

Польський табір роз­та­шу­вав­ся над річкою по­над бе­ре­га­ми та по не­ви­со­ких гор­бах, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком. Зда­ва­лось, ніби над Пи­ляв­кою нес­подіва­но ви­рос­ло в од­ну мить ціле здо­ро­ве якесь чуд­не місто. Ни­зи­на й гор­би не­на­че бу­ли за­ки­дані ху­ра­ми, біли­ми та квітчас­ти­ми на­ме­та­ми. Скрізь во­ру­ши­лись жовніри в квітчас­тих кун­ту­шах, веш­та­лись че­ля­динці. Ко­ло на­метів скрізь куріло ба­гат­тя: ку­харі го­ту­ва­ли па­нам обіди. Коні іржа­ли. За та­бо­ром попід лісом пас­ли­ся цілі че­ре­ди то­ва­ру, сви­ней та овець, не­на­че в якоїсь ко­чо­вої ор­ди. Па­ни з нудьги бен­ке­ту­ва­ли в своїх пиш­них на­ме­тах. Шум, гам, га­лас та кри­ки п'яних, біга­ни­на та веш­тан­ня че­ля­динців, кінське іржан­ня при­га­ду­ва­ли Ба­тиєву ор­ду під Києвом, що за Дніпром ота­бо­ри­лись з своїми во­за­ми, гар­ба­ми, верб­лю­да­ми, з ста­да­ми ко­ней, з че­ре­да­ми то­ва­ру, жінка­ми й дітьми. Зда­ва­лось, ніби який­сь цілий на­род ру­шив з місця, пе­ре­ко­чу­вав з за­хо­ду на во­линський ши­ро­кий простір і ота­бо­рив­ся обо­зом над річкою Пи­ляв­кою. Так він роз­ки­нув­ся і ши­ро­ко, і да­ле­ко!

В та­борі кня­зя Домініка наб­ра­лось жовнірів трид­цять шість ти­сяч. Але з слу­га­ми й че­ля­дин­ця­ми, здат­ни­ми до війни, війська бу­ло втроє більше. Над Пи­ляв­кою сто­яло більше ніж сто ти­сяч польсько­го війська.

Заславський став з своїм та­бо­ром тро­хи не по­руч з та­бо­ром кня­зя Єремії. Але князь Єремія і не ду­мав, і не га­дав, щоб Домініків табір пог­ли­нув йо­го військо вкупі з ним са­мим. Князь Єремія був «упер­тий, як ру­син», як ка­же при­каз­ка, бо й справді він був ру­син.

Вже де­які па­ни за­го­моніли й по­ча­ли ремст­ву­ва­ти на кня­зя Домініка, що він не ми­рить з Єремією. Старі жовніри вва­жа­ли на кня­зя Єремію як на пер­шо­го ли­ца­ря в Польщі, хва­ли­ли йо­го за прості но­ро­ви, за лас­кавість до прос­тих жовнірів, за панібратст­во й єднан­ня з ни­ми. Де­які старі шлях­тичі жовніри ще з Гли­нян по­пе­ре­хоп­лю­ва­лись по­таєнці до Єреміїно­го та­бо­ру. Сам Тиш­ке­вич всто­ював за Єремію і, не по­го­див­шись з кня­зем Домініком, пе­рей­шов з своїм пол­ком до Єреміїно­го та­бо­ру, а слідком за ним пе­рей­шов і мо­лод­ший Ка­ли­новський та Ко­нец­польський, кот­рий дер­жав Гри­зельди­ну сест­ру Вар­ва­ру.

Тим ча­сом Бог­дан, пе­ре­чув­ши, що польське військо вже ота­бо­ри­лось над Пи­ляв­кою, по­су­нув і свій табір ближ­че до Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва й став обо­зом ко­ло се­ла Пи­ля­ви в од­но­му по­ки­ну­то­му пи­ля­вецько­му зам­ку. До йо­го та­бо­ру схо­ди­лись роз­ки­дані по Ук­раїні й Білій Русі ко­зацькі за­го­ни. Прий­шов з за­го­ном слав­ний Кри­воніс з-під Кам'янця, Ко­лод­ка з Мінщи­ни од Слуцька, і Ли­сен­ко з своїми вов­гурівця­ми, і Гай­чу­ра з сте­по­ви­ка­ми з-по­над бе­регів Росі та Собі, й Не­ба­ба та Го­ло­вацький з Білої Русі од Мо­ги­ле­ва, і Ган­жа з подністря­на­ми; при­був і Но­сач з га­лицьки­ми втіка­ча­ми од панів, і Ти­ша з Польщі з-під Вар­ша­ви, і Не­чай, і Мо­ро­зен­ко: все то ймен­ня, що ста­ли славні в на­род­них ук­раїнських піснях. Од бе­регів Са­ма­ри йшли до Бог­да­на ди­ку­ваті лу­гарі та сте­по­ви­ки, зліта­лись вольні си­ни вольно­го Таш­ли­ка, не­на­че вольні сте­пові ор­ли. За­го­ни йшли з усієї Ук­раїни до Пи­ляв­ки проз са­мий польський табір, не­на­че сте­пові ор­ли зліта­лись до­ку­пи. Все то бу­ли се­ля­ни, що по­ча­ли ко­за­ку­ва­ти, повтікав­ши од польських дідичів-панів, все то бу­ли втікачі, що шу­ка­ли волі, спа­са­ли своє жи­вот­тя й свою во­лю в лісах та нет­рах та в роз­ло­гих лу­гах та сте­пах. Йшли во­ни з мішка­ми та з тор­ба­ми, на пле­чах нес­ли свою харч. Кру­гом Бог­да­но­во­го та­бо­ру не­на­че звідусіль на­со­ву­ва­лись чорні хма­ри, їх пог­ли­нав Бог­данів табір. І хма­ра все збільшу­ва­лась, все рос­ла і зас­ла­ла не­на­че півне­бок­ру­га на схід сон­ця од Пи­ляв­ки.

Тиміш Хмільницький вже йшов з та­та­ра­ми. Бог­дан до­жи­дав йо­го що­го­ди­ни, бо та­та­ри вже пе­рей­шли че­рез Дніпро й наб­ли­жа­лись до Пи­ля­вець. Один польський жовнір прис­ка­кав у Єреміїн табір і приніс Єремії звістку, що вже за­го­ни з усієї Ук­раїни зби­ра­ються в Бог­данів табір, що та­та­ри вже наб­ли­жа­ються. Єремія по­са­танів і так роз'ярив­ся од та­кої неп­риємної для йо­го звістки, що став ніби не­са­мо­ви­тий, ви­хо­пив шаб­лю з піхов і по­ру­бав жовніра на смерть.

- Татари вже йдуть до Хмельницькою! Ор­да нас­ту­пає! - крик­нув Єремія до Тиш­ке­ви­ча. - Ор­да спо­ло­хає на­ше військо. Про­па­де на­ша спра­ва! В шлях­ти впа­де дух, військо втра­тить мужність, жовніри роз­ле­тяться з по­ля бит­ви, на­че спо­ло­хані ку­ри з сіда­ла, їдь, па­не, за­раз до кня­зя Домініка! Я ла­ден йти з ним на мир і при­лу­чи­ти свій табір до­ку­пи. Але під йо­го нікчем­ну ру­ку я ніко­ли не підхи­лю своєї го­ло­ви, їдь, па­не, і ми­ри нас, бо за­ги­не Польща й усі ми.

Гладкого, си­то­го Тиш­ке­ви­ча підса­ди­ли попід пах­ви на ко­ня, не­на­че ки­ну­ли на сідло здо­ро­вий здір з са­лом, прик­ри­тий ок­са­ми­то­вим кун­ту­шем. Тиш­ке­вич аж зас­тог­нав і зак­рек­тав і по­ко­тив в табір до кня­зя Домініка.

Усі па­ни прис­та­ли до кня­зя Домініка, щоб він по­ми­рив­ся з Виш­не­вецьким як­мо­га швид­ше. Зас­лавський зго­див­ся. Єремія та Зас­лавський з'їха­лись в уро­чищі Чол­ганський Камінь, поєдна­лись, ніби по­ми­ри­лись і по­да­ли в знак зго­ди один од­но­му ру­ку. Во­ни пос­та­но­ви­ли би­тись з ко­за­ка­ми од­но­раз­но й од­но­час­но. Зас­лавський зап­ро­сив Єремію приїжджа­ти до йо­го та­бо­ру на військові ра­ди.

Ні князь Домінік, ні Єремія ще не зна­ли, що по­ча­ти, що діяти. Ко­ли це нес­подіва­но Зас­лавсько­му при­вез­ли лист од Хмельницько­го. Бог­дан пи­сав, що ко­за­ки зовсім не ма­ють охо­ти про­ли­ва­ти бра­терську кров в битві, ладні й за­раз йти на мир, і про­сив кня­зя Домініка улад­на­ти зма­ган­ня та ко­лот­не­чу між ко­за­ка­ми та по­ля­ка­ми, да­ючи обіцян­ку за усіх ко­заків прис­та­ти до при­су­ду кня­зя Домініка й ско­ри­тись йо­го при­су­дові.

Князь Домінік скли­кав знач­них панів на військо­ву ра­ду. Зап­ро­си­ли й кня­зя Єремію та