Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

В той час при­був до та­бо­ру й Адам Кисіль з своїми ко­рог­ва­ми, наб­ра­ни­ми з пра­вос­лав­них ук­раїнських панів дідичів. В ті ча­си ще не всі ук­раїнські па­ни по­ка­то­ли­чи­лись та спольщи­лись. В Кисіля бу­ла дум­ка по­ми­ри­ти шлях­ту з ко­за­ка­ми.

Рада роз­по­ча­ла­ся в Домініко­во­му на­меті. Домінік пос­лав на зап­ро­си­ни до кня­зя Єремії верхівця, а тим ча­сом звелів по­за­хо­ву­ва­ти в на­меті срібло й зо­ло­то і сам вбрав­ся в ста­рий кун­туш, щоб князь Єремія че­рез свою во­яцьку прос­ту вда­чу ча­сом не спро­ти­вив­ся й не втік з на­ме­ту, як опе­че­ний. В на­меті не ста­ло вид­ко ні срібла, ні до­ро­гих перських ки­лимів. Навіть пу­хові по­душ­ки та шов­кові мат­ра­ци прик­ри­ли повс­тя­ни­ми ки­ли­ма­ми. На­мет ба­га­то поп­ростішав і був як­раз до впо­до­би кня­зеві Єремії.

Пани зійшли­ся на ра­ду. Увійшов Кисіль. Прис­ка­кав на чу­до­во­му коні і князь Єремія. Пер­ший з про­мо­вою вис­ту­пив Адам Кисіль. Він го­во­рив дов­го і ра­див по­ми­ри­тись з ко­за­ка­ми.

Багато панів зго­ди­лось на зго­ду й мир з ко­за­ка­ми. І ко­ли б їх дум­ка здійсни­лась, мо­же б Польща не впа­ла так швид­ко і ще сто­яла б дов­го й дов­го.

Та не та­кої дум­ки був князь Єремія. Він підвівся з стільця, злий, збу­ре­ний. Дум­ка Кисіля та кня­зя Домініка по­ми­ри­тись з ко­за­ка­ми збу­ри­ла йо­го й роз­лю­ту­ва­ла. Він го­во­рив і за­ди­ху­вав­ся, не­на­че йо­му хто зду­шив гру­ди, і в йо­го не ста­ва­ло ду­ху го­во­ри­ти. Про­мо­ва йо­го ли­лась, як важ­ке роз­топ­ле­не залізо, не роб­ле­на, не книж­на, а рва­на, жва­ва й урив­час­та.

- Я б зго­див­ся з ва­ми, як­би в ко­зацької на­во­лочі бу­ло стільки сумління, скільки та­лан­ту крас­но­мов­ності в тих, що го­во­ри­ли пе­редніше за ме­не. Нев­же оті бун­тарі вдо­во­ляться на­шою кров'ю, на­шим ли­хом! Та це ж справдішня мрія, а не ро­зум­не мірку­ван­ня! Будьте певні, що роз­по­ча­та спра­ва скінчиться тільки по­ги­бел­лю од­но­го з во­рогів. Що це та­ке? Нам да­ють ра­ду во­юва­тись без бит­ви? А як самі во­ро­ги на­па­дуть на нас?.. Хло­пи нас тис­нуть, а ми му­си­мо терпіти, згор­нув­ши ру­ки, та ма­за­ти­ме­мо папір, а тим ча­сом по ук­раїнській землі ли­ти­меться шля­хетська кров. Ду­ша в ме­не ки­пить од без­чес­ної гад­ки! Че­рез якісь по­гані ук­раїнські ха­лу­пи хо­тять од­да­ти на руїну осе­ре­док дер­жа­ви! Я не­зу­гар­ний крас­но го­во­ри­ти та те­пер і час не та­кий. Те­пер мож­на виг­ра­ти дійсним ділом, а не гост­рим сло­вом… Тре­ба за­раз та­ки вда­ри­ти на ко­заків, до­ки ор­да не прий­шла. Не дав­ши бит­ви, і не ду­май­те про мир! - так скінчив свою про­мо­ву Єремія. До йо­го прис­та­ли па­ни з са­мої Польщі. Самійло Лащ і схожі з ним кри­ку­ни і усі польські не­на­вис­ни­ки ук­раїнсько­го плем'я, ук­раїнської віри й мо­ви.

Чи тя­мив князь Єремія, що він тоді вирік при­суд на смерть Польщі й при­суд на ве­ли­ку руїну Ук­раїні?

Цілих два тижні стя­гу­вав­ся князь Домінік, для­лись і по­мир­ливі па­ни, йо­го побічни­ки. Єремія ре­пе­ту­вав, що вже нас­тав са­ме доб­рий час вда­ри­ти на ко­заків. За ним по­тяг­ли ру­ку й інші па­ни, не­на­вис­ни­ки ко­заків та хлопів. Князь Домінік в кінець усього дав за­гад роз­по­чи­на­ти бит­ву. Пол­ки й ко­рог­ви зня­лись з обо­за і ру­ши­ли ближ­че до річки Пи­ляв­ки.

Богданів обоз сто­яв да­ле­ченько за Пи­ляв­кою се­ред бо­ло­та та мо­чарів в ста­ро­му пи­ля­вецько­му зам­ку. Мо­лоді ко­за­ки аж рва­лись в бит­ву. Старі їх здер­жу­ва­ли.

- Чого ви рве­тесь, на­че га­рячі рвучкі коні? - го­моніли старі ко­за­ки. - Мо­же й нам до­ве­деться нак­лас­ти го­ло­ва­ми і втіши­ти панів. На все во­ля бо­жа. Он­деч­ки панів нас­ту­пає ве­ли­ка незлічен­на си­ла! Ко­ли в ко­го ду­же сверб­лять ру­ки, то усім бу­де об що їх по­чу­ха­ти.

Щоб наг­ля­да­ти та кміти­ти над польським та­бо­ром, Бог­дан по­са­див на засідки сто­ро­жу скрізь по­над бе­ре­га­ми Пи­ляв­ки в вер­бо­лозі та в оче­ре­тах. Тільки що польські пол­ки раннім ран­ком ру­ши­ли ближ­че до річки, сто­ро­жа при­летіла в ко­зацький табір і крик­ну­ла:

- Гей, гей, брат­тя мо­лодці! по­ля­ки вис­ту­па­ють з та­бо­ру! вже наб­ли­жа­ються до річки!

Затрубили в тру­би, за­би­ли в буб­ни по всьому та­борі. Три­во­га пішла по ціло­му та­борі од краю до краю. Оса­ули кри­ча­ли по та­борі:

- Хапайтесь! поспішай­те! Зве­селіть па­на гетьма­на Хмельницько­го!

Табір за­во­ру­шив­ся, за­ко­ли­вав­ся, на­че бір на вітрі. Сто п'ятде­сят ти­сяч війська ру­ши­ло над річку Пи­ляв­ку. Опівдні по­ля­ки вгляділи, що з-за горбів та з пе­ре­ярків по­над ни­зи­на­ми не­на­че ви­су­ну­лась чор­на хма­ра, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком. Хма­ра рос­ла, роз­ки­да­лась і вздовж і впо­пе­рек, не­на­че по­ляг­ла на при­гор­ках і зай­ня­ла сли­ве по­ло­ви­ну не­бок­ру­га. Чорні жу­па­ни та сви­ти, чорні шап­ки, кінські го­ло­ви на­че вкри­ли гор­би, су­гор­би й до­ли­ни й пе­ре­яр­ки. При­гор­ки й до­ли­ни во­ру­ши­лись, не­на­че живі. Не вид­ко бу­ло ні возів, ні на­метів. Скрізь од­на суцільна й щільна чор­на жи­ва во­руш­ка ма­са! Тут зібра­лись ко­за­ки та хло­пи з усієї Ук­раїни, як в польський стан зійшла­ся шлях­та з усієї Польщі. По один бік річки сто­яла шля­хетська Польща, по дру­гий бік - за­дав­ле­на на­род­на й ко­зацька Ук­раїна, лад­на би­тись на смерть з своїм во­ро­гом.

Нігде не бу­ло чу­ти ні кри­ку, ні шу­му. Ко­за­ки й се­ля­ни вгляділи за річкою пиш­ний польський панський табір і з ди­ва ви­ря­чи­ли очі й розг­ля­да­ли йо­го, не­на­че який­сь пиш­ний квітник, яко­го ніко­му на віку не до­во­ди­лось ба­чи­ти, про який ніко­му навіть і в сні не сни­лось.

От з-за од­но­го при­гор­ка ви­су­ну­лось за­по­розьке військо в чер­во­них, як жар, жу­па­нах, в чор­них шап­ках з ви­со­ки­ми чер­во­ни­ми вер­ха­ми, зігну­ти­ми набік. За­чер­воніли за­по­розькі жу­па­ни та кун­туші, за­ма­нячіли ог­нясті вер­хи ша­пок. На чор­но­му фоні вис­ту­пи­ла дов­га чер­во­на сму­га. Зда­ва­лось, ніби десь в хмарі промк­нув­ся чер­во­ний промінь сон­ця і ніби об­лив кри­ва­вою сму­гою чор­ну хма­ру са­ме по­се­ре­дині. На дру­го­му при­гор­ку підняв­ся білий Бог­данів на­мет, а за на­ме­том з'явив­ся Бог­дан на коні в за­по­розько­му чер­во­но­му кун­туші. Біле здо­ро­ве пе­ро за­ма­нячіло на чер­воній шапці. Кру­гом Бог­да­на вис­ту­пи­ли пол­ков­ни­ки на та­тарських ко­нях, вис­ту­пи­ли давні реєстрові ко­за­ки в чер­во­них шап­ках. Підня­лось здо­ро­ве гетьманське зна­ме­но, чер­во­не, лис­ню­че, з зо­ло­тим хрес­том звер­ху. Підня­лись вго­ру усі чер­воні зна­ме­на, і зо­лоті ко­рог­ви, і чер­воні зна­ме­на ма­яли на вітрі, не­на­че над хма­ра­ми ви­ли­ся чер­воні та зо­лоті птиці. Підня­лись пар­чеві ко­рог­ви. За­лисніли ри­зи на свя­ще­ни­ках, що пра­ви­ли мо­лебінь. А з од­но­го й з дру­го­го бо­ку на при­гор­ках скрізь лисніли зо­лоті ко­рог­ви, чер­воніли пол­кові зна­ме­на. Свя­ще­ни­ки слу­жи­ли мо­лебні й вго­во­рю­ва­ли ко­заків би­тись з во­ро­га­ми до за­ги­ну. Усе військо, усі пол­ки поздійма­ли шап­ки і хрес­ти­лись. Усе військо за­во­ру­ши­лось, не­на­че ти­хий вітер в маї про­летів над вер­ши­ною лісу й за­во­ру­шив і за­ше­лестів вер­шеч­ка­ми де­ре­ва, за­шумів в листі. Ко­за­ки й хло­пи за­ше­потіли мо­лит­ву. І скільки га­ря­чих слів мо­лит­ви про во­лю, скільки га­ря­чо­го зітхан­ня