Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

Решта сиділа у засідці на квартирі Ліліт і на старій квартирі Білозуба.

— Але дарма, не обнадіюйтеся, менти, він дуже сильний і розумний чоловік. Він великий чоловік. Він вибраний. А ви знаєте, що таке вибраність?

Ракша відмахнувся від нього, як від надокучливої серпневої мухи. Ракші хотілося закричати на весь білий світ, зірвати погони, ці кляті ментівські погони, якщо Ліліт не буде поруч, то все полишене сенсу.

Ліліт танцювала. Вона наповнювалася якимось чарівним трунком, тією отрутою, що нею напувають жінки чоловіків, щоб звести з розуму, щоб закохати і закохатися. Вона танцювала, тримаючи над головою бубна зі срібними дзвониками. Хилиталася, як тремтлива жива свічка. Одна лінія тіла переламувалася в іншу. Візерунок, розлущена пелюстка соковитих уст. Оголена нога, що випурхнула з-під шовку. Увібраний живіт, спина подається назад, ноги сплітаються біля ступнів, знову розходяться. Бубон на рівні грудей. Плачуть дзвіночки. Вона проходить повз столи, б'є в бубна і наспівує. Руки тягнуться до неї, намагаються облипнути стан. Стрельнувши зеленим оком, вона тікає ближче до середини. Ліліт хоче, щоб їй запам'ятали. Щоб сповістили, коли, де і як вона, з ким була. Ця напівсвідомість псувала її свято. А вона все більше, шаленіше віддавалася танцю. Іван, розімлівшись, сидів за столиком, самотній, маленький, але цим бевзям і в голову не змогло прийти, що він може знищити їх, їхній спокій, родинні зв'язки. Іван упивався своєю силою, як упивалася своєю вродою Ліліт. Вона буде його жінкою. Навіть сьогодні. Це те, що він чекав все життя. Він перестане убивати. Вони поїдуть далеко. Вона розуміє його. Вона розумна жінка. Вона відразу вирізнила і визначила, що він не простий чоловік. А непорозуміння зітре час. Це в його силі. Але щось буркало і тривожило його. Він почав думати про Річчі, і це непокоїло його, турбувало, як хто бив легко, але боляче у тім'я. Але він неспроможний дати відповідь. Прибулець не приходив, то значить все у нормі. Він обов'язково попередив би. Пора, настав час діяти. Куди вони поїдуть? Він не заподіє шкоди цій жінці. Вона не заслуговує на це. Вона порядна жінка. Він закоханий у неї. Несподівано дві оголених, вирізьблених, наче з слонової кістки, ноги зупинилися перед Іваном. Ліліт розмахувала» підтягувала шовк тканини, пучками, клубком до живота. Іван підвів очі. Не відриваючи погляду від двох красивих ніг, білої стьожки дорогих трусиків, м'якого округлого живота з персиковою шкірою, еластичною, саме еластичною, а не пружкою. Він знається на жінках. У нього такої не було. Він зустрічався з її зеленими очима, де поволі розпалювався рідкий вогонь хтивості і щасливого кохання.

— Нам треба йти… Я втомився… Давай поїдемо до мене. Я познайомлю тебе з моїм товаришем, він дуже цікава людина. Оригінальна, можна сказати.

— Іде… Годиться. Тільки за умови, що він не буде мені заважати… Тобто нам… — Ударила бубном, зайняла хороводом сріблястих дзвіночків повітря, але встигнула помітити, що Іван спохмурнів. І підозра знову поклала на її обличчя темну тінь.

Ромодан слухав «Ламбаду». Він дивився телевізор, що його невдовзі заберуть, якщо суд виявиться не таким лояльним. Але він чекав на щось більше. Він молився Аллаху. Йому дозволили перелистувати Коран. Кілька сур він вивчив напам'ять. І він не думав про братів, жінок, сестер. Попереду міг бути тільки він. І те, що чекало його на тому кінці, зрештою було початком і кінцем в одному лиці. Але Ромодан був певен, що не пора. Кожного ранку він голився під невсипним наглядом сторожі, з квадратною головою. Рідким волоссям. Кущами по черепкові. Ромодан чекав на вирок.

Ракша сидів, тоскно спостерігаючи за нічним містом. Ніч маружилася, фіолетово розкидаючи тіні, химерно видовжуючи предмети. Більше він не думав, а дивився у ніч. Навіть не чекав, все було програно від початку; воно було відоме там, куди живим немає дороги. Від однієї думки його брала моторош. На старій квартирі Білозуба чатував весь загін спецназу. Біля будинку Річчі — відділок міліціонерів та національна гвардія. Ракша не проминув помешкання Ліліт. Там стовбичило до десятка спецназівців з собаками, що у нетерплячці гребли землю, тицялися писками між ноги кінологам-собаководам. Ніч і глупа невідомість. І ти падаєш у неї, як страдник, як далекий сухий листок, якому все байдуже, окрім того, що його давно забуто і викинуто з життя Ліліт. Ніч і глупа невідомість. Ти давно почав розрізняти біль від людського щастя. Отой біль і є людське щастя. Ти останні роки, Ракша, ходиш навзирці зі смертю, а вона закохана, ця падлюча смерть, у тебе. І тобі прийдеться покласти перед ногами жінки весь біль, всю любов, всю жагу цього народу, до якого він належав, що його несправедливо кривдили скільки століть. Темне нутро ночі, і воно промовляє до нього, як розтягнута мова агонізуючого чоловіка. Думки Ракші важкі. Як металевий смак першого кохання. Як вітер поверх голів. Треба зупинятися на цьому, Ракша, бо інакше це добром ніколи не скінчиться. Занапастиш усіх. І тільки від однієї думки він підстрибнув, мов ужалений. Ні, це не його мислі, а хтось нашіптує вуркотливо і переконливо йому на вухо. Він не хотів вже бути полковником. Ці мислі наповзали з ночі, зашмульгуючи ясність думки.

Він вже не хотів бути полковником. Якщо закінчиться все добре, то він потихеньку спиватиметься дешевою сивухою, десь на дачі, колупатиметься на грядках: хай воно летить під три чорти. Рації раз по разу пищали. Вже друга половина ночі, а із засідок тільки чулося: без перемін. Як здоров'я Річчі? Оклигує. Він нам ще потрібний живим, бо не інакше ця паскудь Білозуб знову відбудеться легким ударом ратиці. І Ракша знову тупо дивився у ніч, висмалюючи цигарку за цигаркою. Він думав про смерть. Раніш він так не думав. Жмур він і є жмур. Але зараз він зіткнувся з нею, як тендітна балерина з панцерником. Одне слово «смерть» викликало у нього огиду. Ні, він не буде ментом. Він втратив усе: кохання жінки, сам себе занапастив, подавшись до ментярні, і нічого від цього чекати добра. Краще здихати під арканом, ніж бути мусором, злочинцем під крилом закону. Рації мовчали."

Сріблясте «рено» рушило з місця. Воно таки рвонуло, полетіло в темряву, у напрямку масиву, до Мінської, але упівдороги Іван запропонував поїхати на свою стару квартиру. Ліліт не погодилася. Краще вже до неї. Вона наспівувала, закидала ноги на кермо. Щиро сміялася з жартів Івана, дозволяючи собі за кермом випити келишок шампанського. Іван весь роздобрів і їхав певний своєї перемоги і певний того, що