Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

від сили вибухів, але вода закручувалася спіраллю, все вище й вище, немовби вихор, що обертався в протилежному напрямку, розширюючись, щоб оточити військові кораблі, утворити захисне кільце, усередині якого опинився «Грифон».

— Що за хрінь? — озвався Кітай.

Жинь кинулася на ніс судна.

Неджа стояв під щоглою «Грифона», простягаючи руки до вежі води, немовби тягнучись за чимось.

Він зустрівся з Жинь поглядом, і її серце пропустило удар.

Його очі були пронизані смужками океанічної блакиті — не химерним лазуровим сяйвом погляду Фейленя, а темнішим кобальтом, кольором давніх коштовностей.

— І ти теж? — прошепотіла вона.

Крізь захисну хвилю води вона бачила вибухи, сплески помаранчевого, червоного і жовтого. Огорнуті водою, вони були майже гарними картинами шаленого шквалу вогню. Шрапнель немовби замерзала, замкнена в стіні. Вода висіла в повітрі неможливо довго, поки вибухи лунали один за одним серією, від них закладало вуха і луна прокочувалася по флоту. Неджа впав на палубу.

Хвиля опустилася, зімкнувшись усередину, і наскрізь промочила залишки Республіканського флоту.

Жинь треба було потрапити на «Грифон».

Сильна хвиля зіштовхнула корабель Неджі і «Зимородок» докупи. Їхні палуби відділяла лише вузька прогалина. Жинь кинулася бігти, підстрибнула, відштовхнулася від палуби «Грифона» й підбігла до нерухомої постаті Неджі.

Він був страшенно блідий. Шкіра, й без того порцелянова, стала аж прозорою, а шрами були мовби тріщинами на розбитій склянці поверх синіх вен.

Вона підтягнула його й посадила. Він дихав, його груди здіймалися, але очі були міцно заплющені. Коли вона спробувала поставити йому запитання, він лише хитав головою.

— Боляче, — вимовивши нарешті чіткі слова, він корчився в її руках, шкрябаючи щось на спині. — Боляче…

— Тут? — вона поклала руку йому на спину.

Він спромігся кивнути. А потім раптовий безсловесний крик.

Вона спробувала допомогти йому зняти сорочку, але він продовжував викручуватися в її руках, тож довелося розрізати її ножем і стягнути шматками. Її пальці ковзали по його відкритій спині. Жинь перехопило подих.

Шкіру від плеча до плеча вкривало величезне татуювання дракона у срібних і лазурових кольорах дому Їнь. Жинь не пам’ятала його, але й не могла пригадати, чи бачила раніше Неджу без сорочки. Це татуювання точно було давнім. Вона бачила нерівний шрам, що дугою проходив на лівому боці там, де Неджу колись простромила алебарда муґенського генерала.

Але тепер шрам виблискував яскраво-червоним, немовби тільки-но зарубцювався на шкірі. Жинь не знала напевне, чи не привиділося їй це в паніці, але дракон немовби рухався під її пальцями, згортаючись кільцями і б’ючи хвостом під його шкірою.

— Він у моїй голові. — Неджа знову здавлено скрикнув від болю. — Він каже мені… О чорт, Жинь…

Жинь темною хвилею накрила жалість, від якої в горлі здійнялася жовч.

Неджа слабко застогнав.

— Він у моїй голові…

Вона знала, як воно.

Він схопив Жинь за зап’ясток із такою силою, що це приголомшило її.

— Убий мене.

— Не можу, — прошепотіла вона.

Вона хотіла вбити його. Вона хотіла зробити все, що завгодно, щоб він не відчував цього болю. Вона не могла дивитися на нього такого, коли він кричав і здавалося, що цей крик ніколи не стихне.

Але вона б ніколи собі не пробачила.

— Що це з ним? — прибув Дзіньджа. Він глянув на Неджу згори вниз зі щирою тривогою, якої Жинь ніколи не бачила на його обличчі.

— Це бог, — сказала вона йому. Вона була впевнена. Вона точно знала, що відбувалося в голові Неджі, бо ж і сама переживала це раніше. — Він прикликав бога — і той не піде.

Жинь добре знала, що відбувалося. Неджа бачив, як флот вибухає перед ним і спробував захистити «Грифон». Він міг і не знати, що коїть. Міг лише пригадати, як зажадав, щоб води піднялися й захистили їх від вогню. Але якийсь бог відгукнувся і зробив саме те, чого побажав Неджа, і тепер він не міг повернути собі свій розум.

— Про що ти белькочеш? — Дзіньджа опустився навколішки і спробував забрати з її рук Неджу, але вона не відпускала.

— Назад.

— Не смій до нього торкатися, — гаркнув він.

Вона відкинула його руку.

— Я знаю, що це, і я єдина, хто може йому допомогти, тож якщо хочете, щоб він вижив, тоді відступіться.

Її вразило, що Дзіньджа послухався.

Неджа корчився в її руках і стогнав.

— То допоможи йому, — благав Дзіньджа.

«Бляха, я й намагаюся», — подумала Жинь. Вона змусила себе заспокоїтися. Їй на думку спало єдине, що могло спрацювати. Якщо це був бог, а вона була майже впевнена, що це бог, тоді єдиний спосіб заткнути його голос полягав у тому, щоб вимкнути розум Неджі, розірвати його зв’язок зі світом духів.

— Відправте людину до мене, — сказала вона Дзіньджі. — Третя каюта. Нехай піднімуть другу дошку в підлозі за правий кут і принесуть мені те, що там сховане. Зрозуміло?

Він кивнув.

— Тоді покваптеся.

Він підвівся й почав гаркати накази.

— Забирайся, — Неджа борсався й щось бурмотів. Він шкрябав плечі, глибоко впиваючись нігтями у шкіру, до крові.

— Забирайся, забирайся!

Жинь потягнула його за зап’ястки і змусила відвести руки від спини. Він сіпався, смикався, намагаючись звільнити руки. А потім ударив її рукою у підборіддя. Її голова відкинулася набік. На мить у неї почорніло перед очима.

Неджа був наляканий.

— Вибач, — він схопився за плечі, немовби намагаючись зіщулитися. — Мені так прикро.

Жинь почула скрип. Він долинав із палуби, корабель рухався, хай навіть і дуже повільно. Щось штовхало його знизу. Вона підвела очі — і все її нутро немовби скрутилося. Хвилі набігали, здіймаючись навколо «Грифона», наче рука, що готувалася зімкнути пальці в кулак. Хвилі здійнялися вище щогли.

Неджа міг повністю втратити контроль. Він міг утопити всіх.

— Неджа. — Вона обхопила його обличчя долонями. — Поглянь на мене. Прошу, поглянь на мене. Неджа.

Але він не хотів або не міг її слухати, його мить ясності минула, і їй лишалося тільки міцно тримати його, щоб він не дер на собі шкіру, коли стогнав і кричав.

Через, здавалося б, цілу вічність, вона почула кроки.

— Ось, — сказав Дзіньджа, втискаючи їй пакетик у руку. Жинь припала до Неджиних грудей, пришпилюючи його руки колінами, і розірвала пакетик зубами. Подушечки опіуму висипалися на палубу.

— Що ти робиш? — вимогливо поцікавився Дзіньджа.

— Стули пельку. — Жинь підняла дві подушечки й міцно стиснула їх у кулаку.

Що тепер? У неї не було під рукою люльки. Вона не могла прикликати полум’я, щоб просто підпалити опіумні подушечки і змусити його вдихнути, а на те, щоб розвести вогонь, знадобилася б вічність, бо ж усе на палубі вщент промокло.

Вона мусила якимось чином всунути в нього опіум.

Іншого способу вона не вигадала. Жинь зібрала подушечки в долоню й запхнула йому в рота. Неджа засмикався дужче, закашлявся. Вона міцно затиснула йому щелепи, а потім розкрила їх і проштовхнула подушечки далі в горло, аж доки він ковтнув.

Вона тримала його руки, схилившись над ним, і чекала. Минула хвилина. Потім друга. Неджа перестав сіпатися. Його очі закотилися вгору. А потім він перестав дихати.

— Ти могла його вбити, — сказав корабельний лікар.

Жинь упізнала лікаря