Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

Сейня з «Баклана». Саме його приставили до Вейсжі після Лусаня, і вочевидь він був єдиним, кому було дозволено лікувати членів дому Їнь.

— Я просто припустила, що на цей випадок ви щось маєте, — сказала вона.

Жинь стояла зсутулившись біля стіни, виснажена. Вона була вражена, що їй дозволили зайти до каюти Неджі, але Дзіньджа лише стримано кивнув їй, коли виходив.

Неджа нерухомо лежав на ліжку між ними. Вигляд він мав жахливий, був блідий, немов смерть, але дихав рівномірно. Щоразу, коли його груди піднімалися й опускалися, Жинь ставало легше.

— Пощастило, що в нас є наркотики під рукою, — сказав лікар Сейнь. — Звідки ти дізналася?

— Дізналася про що? — допитливо поцікавилася Жинь.

Чи знає лікар Сейнь про те, що Неджа шаман? Чи знає про це хто-небудь? Дзіньджа видавався геть спантеличеним. Неджа тримав це в таємниці?

— Що йому треба дати опіум, — відповів лікар Сейнь.

Це нічого їй не пояснювало. Вона ризикнула відповісти напів­правдою.

— Я вже бачила таку хворобу.

— Де? — зацікавлено запитав він.

— Гм, — знизала плечима Жинь. — Ну знаєте. На півдні. Опіум часто використовують як ліки.

Лікар Сейнь поглянув дещо розчаровано:

— Я лікував синів Воєначальника Дракона ще з дитинства. Вони ніколи не говорили мені нічого конкретного про недугу Неджі, лише те, що він часто страждає від болю і що опіум — єдиний спосіб заспокоїти його. Не впевнений, чи Вейсжа й Сайкхажа самі знають причину.

Жинь глянула на сплячого Неджу. Такий спокійний. Вона відчула химерний порив відкинути йому волосся з чола.

— І довго він хворіє?

— Напади в нього почалися у дванадцять. І траплялися все рідше, коли він дорослішав, але цей був найгірший, що я бачив за багато років.

«Невже Неджа шаман ще з дитинства?» — замислилася Жинь. Чому ж він ніколи про це не говорив? Не довіряв їй?

— Тепер він чистий, — сказав лікар Сейнь. — Йому лише треба поспати. Тобі не обов’язково лишатися тут.

— Усе гаразд. Я зачекаю.

Лікарю було помітно незручно.

— Не думаю, що генерал Дзіньджа…

— Дзіньджа знає, що я щойно врятувала його братові життя. Він дозволить, а як ні, то він срака.

Лікар Сейнь не сперечався. Коли він зачинив за собою двері, Жинь згорнулася на підлозі поруч із ліжком Неджі й заплющила очі.

Через декілька годин почула, як він ворушиться. Жинь сіла, протерла очі й стала біля нього навколішки.

— Неджа?

— Гм-м. — Неджа вдивлявся у стелю, намагаючись збагнути, де він.

Жинь торкнулася його лівої щоки. Шкіра виявилася значно м’якшою, ніж їй здавалося. Його шрами не були опуклими рубцями, як вона думала, а радше гладенькими лініями, які розходилися, немовби татуювання.

Його очі стали нормальними, приємно карими. Жинь не могла не помітити, які довгі в нього вії. Вони були такі темні й важкі, густіші навіть, ніж у Венки. «Це несправедливо», — подумала вона. Він завжди був значно вродливішим, ніж це дозволено будь-якому хлопцеві.

— Як ти? — запитала вона.

Неджа декілька разів кліпнув і пробурмотів щось зовсім не схоже на слова.

Вона спробувала знову.

— Ти знаєш, що відбувається?

Його очі ковзали якийсь час по кімнаті, а потім із зусиллями зосередилися на її обличчі.

— Так.

Вона вже не могла стримувати запитань.

— Ти розумієш, що сталося? Чому ти мені не сказав?

Неджа міг лише кліпати.

Вона нахилилася вперед, її серце шалено калатало в грудях.

— Я могла допомогти. Або… або ти міг допомогти мені. Ти мав мені сказати.

Його дихання прискорилося.

— Чому ти мені не сказав? — запитала вона знову.

Неджа пробурмотів щось нерозбірливе. Його повіки затріпотіли, і він заплющив очі.

Жинь заледве не схопила його за комір, так відчайдушно їй хотілось отримати відповіді.

Вона глибоко вдихнула. «Припини». Неджа не в тому стані, щоб допитувати його зараз.

Вона могла змусити його заговорити. Варто тільки натиснути дужче, нагримати на нього, вимагаючи розповісти правду, і він може все розказати.

Однак це була б таємниця, розкрита під дією опіуму, — вона змусила б його розповісти, коли він не міг відмовити.

Він зненавидів би її за це?

Неджа був лише наполовину свідомим. Він міг навіть не згадати цього.

Жинь проковтнула раптову хвилю почуттів. Ні, ні, вона з ним так не вчинить. Вона не могла так учинити. Вона отримає свої відповіді інакше. Зараз не час. Вона підвелася.

Неджа знову розплющив очі.

— Куди ти?

— Я маю дати тобі відпочити, — сказала вона.

Неджа посунувся на ліжку.

— Ні… не йди…

Вона завмерла біля дверей.

— Будь ласка, — сказав він. — Лишися.

— Добре, — сказала Жинь і повернулася до нього. Узяла за руку. — Я тут.

— Що зі мною сталося? — пробурмотів він.

Вона стиснула його пальці.

— Просто заплющ очі, Неджа. Засинай.

Уцілілий флот застряг у бухті ще на три дні. Половині солдатів довелося заліковувати опіки, а сморід гнилої плоті став таким усюдисущим, що всі були змушені обгортати обличчя ганчір’ям, прикриватися аж до очей. Зрештою Дзіньджа вирішив призначати морфін і ліки лише тим, хто мав найвищі шанси вижити. Решту перекочували в мул долілиць, доки вони не переставали ворушитися.

Часу ховати померлих не було, тож їх просто стягнули на купи, перемежовуючи частинами кораблів, які не підлягали ремонту, склали погребні вогнища й підпалили.

— Як стратегічно, — сказав Кітай. — Не варто лишати Імперії гарні корабельні дошки.

— А обов’язково так уїдливо? — запитала Жинь.

— Просто хвалю Дзіньджу.

Сестра Петра стояла перед охопленими полум’ям трупами, вела поховальну церемонію вільною нікарською без тонів, а солдати допитливо зібралися навколо.

— За життя ви страждали у світі, зіпсутому Хаосом, але свої душі віддали заради прекрасної мети, — сказала вона. — Ви померли, створюючи порядок на землі, якій його бракує. А тепер спочивайте. Я молитиму вашого Творця змилуватися над вашими душами. Я молитимуся, щоб ви пізнали глибини його любові, всебічної й безумовної.

Вона почала наспівувати мовою, якої Жинь не впізнала. Схожа на призахідницьку (Жинь майже впізнавала корені слів до того, як вони набували зовсім іншої форми), але ніби значно давніша, має в собі вагу багатовікової історії й релігійну мету.

— І куди ж, на вашу думку, потрапляють душі після смерті? — тихо пробурмотіла Жинь, звертаючись до Авґуса.

Схоже, його здивувало, що вона про це запитала.

— Звісно ж, у вимір Творця. А куди ж вони потрапляють на думку твого народу?

— Нікуди, — сказала вона. — Ми розчиняємося в порожнечі.

Іноді нікарці говорили про потойбіччя, але це були радше легенди, аніж справжні вірування. Ніхто насправді не уявляв, що вони можуть опинитися ще десь, окрім темряви.

— Це неможливо, — сказав Авґус. — Творець створив наші душі вічними. Навіть душі варварів цінні. Коли ми помираємо, він очищує душі й повертає їх у цей вимір.

Жинь не стримала цікавості.

— І на що той вимір схожий?

— Він прекрасний, — сказав Авґус. — Земля абсолютно вільна від Хаосу, без болю, хвороб і страждань. Це царство ідеального порядку, де ми проводимо наші життя, намагаючись відродитися на цій землі.

Жинь бачила радісну надію, якою світилось обличчя Авґуса, коли він говорив,