Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

комуністичну революцію. Він ніколи не мислив як марксист. Серед його героїв є комуністи: Бородін, Кіо. Гарін не побажав вступити до партії, знаючи, що не витримає дисципліни, якої вона вимагає. Він не любить народ. Безумовно, він віддає перевагу бідним перед багатими, бо бідні людяніші. Але він почуває, що це доброчесність переможених.

Героїв Мальро цікавлять більше вчинки, аніж теорії. Звичайно, вони відрізняються одна від одної своїми ідеями. І значно більшою мірою, ніж це визнавалося. Один з критиків написав: «Персонажі Мальро настільки неживі, що відразу помирають у пам’яті читача. Для мене всі вони — від Гаріна до Венсана Берже — тільки дискутуючі силуети з бомбою або револьвером у руці і метафізичним мозком». Я не поділяю цієї думки. Гарін незабутній; терорист Хонг жахливий; ідеаліст Ченг Дай надзвичайно людяний і багатий на відтінки; подружня пара Кіо-Мей трагічно переживає своє дивне кохання; великий ділок Ферраль — яскравий портрет. Але усі ці люди не прагнуть, щоб їхня воля перетворилася на здатність мислити. Їм треба вирватися з самих себе, з своєї абсурдної свідомості. Авантюра — їхнє алібі. Ризик — їхня стихія. «Як і кожне напружене почуття, почуття небезпеки, зникнувши, залишило його спустошеним; він жадав відчути його знов». Ця фраза стосується Чена, персонажа «Долі людської», але погляньте, як пасує вона і самому Мальро, який, ледве позбавившися однієї небезпеки, свідомо шукає іншої і, розлучившись з Інтернаціональною бригадою, кидається у французький Опір.

До того ж, багато з його героїв — і деякі з кращих — були іноземцями у країні, заради якої билися. Гарін не китаєць, Кіо — метис; Бородіну Китай байдужий; Інтернаціональна бригада, як випливає з її назви, складається не з іспанців. Сучасний мрійник — чи то англієць Лоуренс, який воює пліч-о-пліч з арабами[272], чи американець Хемінгуей, який б’ється поряд з іспанськими республіканцями, найчастіше — людина, чужа країні, за свободу якої готова віддати життя. Ще парадоксальніше, що герой Мальро (до 1940 року) воює навіть не за ідею — у партії йому не до смаку. Він бореться проти багатих, могутніх, у чиїх руках влада; він повстає проти повсюдного тартюфства, як Ван Гог[273] проти академізму; він бореться, щоб боротися. І все це без найменших ілюзій, твердо упевнений в тому, що лицемірство відродиться в іншій формі. Це дія як така.

Мені здається, що в той день, коли Мальро побачив у де Голлі героя, який йому імпонував, людину, позбавлену багатьох ілюзій відносно людей, приблизно як він сам, але не чужу своїй справі, а, навпаки, міцно зв’язану з нею, — він відчув велике полегшення. Примусити авантюру служити порядку було розв’язанням проблеми. Битися за Францію, більше того, битися за цивілізацію, за культуру — відповідало нарешті самому єству Мальро. Франсуа Моріак, людина проникливої інтуїції, передбачив цю еволюцію ще після виходу в світ роману «Доля людська», удостоєного Гонкурівської премії — нею буржуазне капіталістичне суспільство у якомусь сп’янінні увінчало молоду людину, яка загрожувала йому повстаннями, загальними страйками і працювала разом з тими, кому судилося викинути Європу з Азії. «Ми живемо у дивному суспільстві, — писав Моріак, — воно старе, воно нудьгує, воно прощає все тому, хто може його розважити, навіть наганяючи страх. Талант його обеззброює…» Найдивніше те, що ця Гонкурівська премія, ця перемога наштовхнули Моріака на думку про можливе «вторгнення удачі в долю, орієнтовану на безнадію». 1945 року Моріак виграв парі, укладене з самим собою, а Мальро став міністром.

Мене усі його книжки вражали обізнаністю автора у найрізноманітніших галузях. Мальро чудово зрозумів механіку підривної діяльності, тероризму, а також революції. Він мав зрозуміти урядовий механізм. Мальро знав, що кінець кінцем революцію можуть привести до перемоги тільки добре обізнані у цій справі люди. Про війну Мальро говорить, як професіональний солдат: «Вбивати — проблема економічна: як, витративши якомога більше металу і вибухівки, витратити якомога менше живого м’яса». Американські генерали, яких я знав у 1943–1945 роки, дотримувалися саме такого принципу. Не слід забувати, що Мальро був бойовим льотчиком, очолював ескадрилью, командував республіканською авіацією у боях під Меделіном. Ця компетентність надає його воєнним описам справжньої достовірності.

Ще більш дивне — і гідне Бальзака — знання справи виявляє Мальро, змальовуючи фінансового ділка Ферраля.

Крива діяльного життя Мальро чітко окреслена назвами частин роману «Надія»: І — «Лірична ілюзія», вона трималася недовго і поступилася місцем тверезості відчаю; II — «Апокаліпсис у дії» — це війна заради війни, тероризм заради тероризму; III — «Надія». Над авантюризмом сходить, наче зоря, воля до надії. «Немає ста способів боротьби; є тільки один — перемогти». Людина — сукупність своїх вчинків. Діючи, вона творить історію. Хай буде ця історія настільки великою, наскільки це можливо. Ось мета, ось вихід з абсурду.

Людина і історія

Думці Мальро властивий космічний розмах. Те, що він бачить, завжди викликає в його уяві минуле. Потрапивши 1940 року в полон і дивлячись на своїх товаришів, він знаходить у них готичні обличчя і тисячолітню пам’ять лих. Коли танки, брязкаючи гусеницями, в’їжджають в евакуйоване село, Мальро знаходить тут одвічні клуні, жнива, усіх тих самих шавок. «О життя, яке ти старе!»

Він любить воскрешати в уяві тисячоліття і слухати шепіт віків. Але, надзвичайно розумний, він запитує себе, наскільки правомірно шукати вічну людину у людині наших днів. Така одна з тем колоквіуму, який становить значну частину «Альтенбурзьких ліщин». Частіше за інших Мальро надає слово німецькому вченому Мельбергу, який викладає ідеї, близькі до ідей Фробеніуса[274].

Мельберг, спеціаліст, який вивчає Африку і стародавні цивілізації, твердить, що, поринаючи в глибину віків, він знаходить суспільство, яке передувало царству Ура[275], світу шумерів, іншим містам, іншим державам і яке нагадує мурашкове; над жерцями там стоїть Цар, могутність котрого зростає в міру зростання місяця, але якого вбивають, коли відбувається місячне затемнення. Цей Цар — він сам, Людина, і в той же час він — Місяць. Ми опиняємось у світі космічної, дорелігійної свідомості. Пізніше, — хай то буддизм, іудаїзм, християнство, іслам, — весь відомий нам світ почне мислити релігійно. «Але психічна структура, створювана космічною цивілізацією, так само несумісна з тією, що її створює релігія, як християнство несумісне з вольтер’янським раціоналізмом». Де ж тут вічна людина?

Існували народності, які так і не зрозуміли зв’язку між статевим актом і дітонародженням. Як примусити їх зрозуміти християнство і благовіщення? Існували і такі, які не знали обміну. Як пояснити їм нашу економіку, наші соціальні структури? У чому зв’язок між нами і ними? «Тільки