Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

історія, подібно до богів, надає змісту буттю людському, — каже Мельберг, — зв’язує людину з нескінченністю… Ми люди тільки тому, що мислимо; але мислимо ми тільки те, що дозволяє нам мислити історія, а сама вона, очевидно, позбавлена змісту». Ми, однак, не можемо погодитися з тим, що вона позбавлена сенсу. Ми потребуємо світу, який був би зрозумілим.

У Мельбургу Мальро частково втілив себе, свої негативні риси. Коли інший учасник колоквіуму настоює на тому, що всі ці міркування — парадокс, що в людині є щось вічне і ми сьогодні чудово зрозуміємо твір єгипетського або готичного мистецтва, Мельберг відповідає, що митець (і ті, хто його розуміють) — виняток, що у християнському світі було чимало людей, які не були християнами, як у Єгипті — землеробів, що не були єгиптянами. Ви знаходите одвічні клуні, одвічні жнива? Певна річ.

«Чим менше люди причетні до своєї цивілізації, тим більше у них подібного; згоден! Але чим менше вони до неї причетні, тим більш скороминущі… Можна уявити собі деяку сталість людини, але ця сталість — у небутті…

Усі люди їдять, п’ють, сплять, злягаються, безперечно; але їдять вони не одне й те саме, п’ють не одне й те ж, бачать уві сні не те саме. Спільне у них тільки сон — коли вони сплять без сновидінь — і смерть».

Не слід забувати, що це говориться на колоквіумі. Мельберг доводить свою тезу до краю, і Мальро це чудово розуміє. Інший учасник бесіди не бачить причини, яка заважає буттю людства стати історією. «Найбільша таємниця, — говорить Вальтер Берже, — не в тому, що ми свавільно закинуті між невичерпністю матерії і невичерпністю світил; вона у тому, що й у цій в’язниці ми виявилися спроможними породити з самих себе образи, досить сильні, щоб заперечити наше небуття». Ми зустрічаємося з цією ж ідеєю, звернувшись до думок Мальро про мистецтво. Але історія — інша форма творчості. Вона нав’язує зрозумілий порядок хаотичній на перший погляд масі фактів, така сама і роль науки. Мальро не приймає всевладну історію гегельянства або марксизму, свого роду необоротний потік, який несе людство. Історія твориться волею людською кожної даної миті, у кожній точці землі. «Людина — це не те, що вона ховає… не та жалюгідна купка секретів… Людина — це те, що вона робить».

І яке має значення, що через тисячоліття те, що вона робить, буде незрозумілим, як незрозумілі сьогодні Царі-місяці або люди-пантери? Пегі вже показав, що люди, які волають до нащадків, ніколи не замислюються над тим, якими є нащадки, «що нащадки схожі на них самих. Що нащадки — це вони самі, тільки трохи пізніше… Вони хочуть перетворити нащадків на суддів. А в нащадків, можливо, буде багато своїх проблем, своїх власних турбот». Пегі має рацію. Нащадків, звичайно, цікавив Цезар, але значно менше, ніж який-небудь миршавий міністр (їхнього часу), менше, ніж яка-небудь зірка (нашого часу). Нащадки ще згадують Цезаря, Людовіка XIV, але не так уже часто. І коли вони навіть згадують про Людовіка XIV, то у зв’язку з Версалем або Сен-Сімоном, іншими словами, у зв’язку з творами мистецтва. Що повертає нас до основоположної ідеї: людина — це те, що вона робить або спонукає робити.

Мальро і його герої зовсім не байдужі до того, щоб посісти місце в історії. «Існувати у багатьох людях, і, можливо, довго. Я хочу залишити слід на цій карті. Оскільки я змушений грати проти власної смерті, я віддаю перевагу тому, щоб грати з двадцятьма племенами, ніж з однією дитиною». З двадцятьма племенами? Ще краще з цілою нацією, старою нацією, яка дарує героєві незліченні скарби свого минулого і своєї слави. Бо й народ — це те, що він зробив.

Космічне почуття священного, історичне почуття Франції — ось що, мабуть, найяскравіше у зрілому Мальро.

Розмінна монета абсолюту

Під різними обличчями герої Мальро були захоплені пошуками цього Грааля[276]: Абсолюту. Чогось, речі або ідеї, завершеної у собі, непереборної, за яку може вчепитися індивід нерішучий, непевний себе. Коли бог помер, їм лишалася революція, нація. Але ж у це треба вірити, а вони ні в що не вірять. Опіум чистої дії, війни вхолосту замінила на якийсь час марксистська віра, але й вона, у свою чергу, згасла. Війна за Францію, примирення з історією пропонували шлях привабливіший, і Мальро обрав його. Але він бачить іншу, хоч теж зв’язану з історією, можливість спасіння — це культура; інший спосіб врятування від світу — відтворення його — мистецтво. «Мистецтво тремтінням старечої руки помститься прикрому і безглуздому світові, приневолюючи його до безсмертя».

Кожне велике мистецтво — творчість. Воно породжує сильне почуття, зовсім не обов’язково відтворюючи те, з чим пов’язане це почуття в житті. «Прекрасний захід сонця на картині — це не гарний захід сонця, а захід сонця великого художника». Щоб зробити за допомогою прикладу з музики думку Мальро яснішою: шепіт лісу у «Зігфріді» — не пташина пісня, а пісня Вагнера. Мальро наводить слова хазяїна гаража у Кассісі, котрий бачив, як малював Ренуар… «Перед ним була велика картина. Я подумав: „Піти поглянути“; це були оголені жінки, вони купалися в іншому місці. Він дивився не знаю на що і переробляв тільки якийсь малесенький куточок. Його бачення було не стільки особливою манерою дивитись на море (яке він у «Пралях» перетворював на струмок), скільки створенням світу, частиною якого був цей синій колір, взятий ним з безмежності».

Коротше, «великі митці не копіїсти світу, вони його суперники»… У прекрасному творі зникає дисгармонія між людиною і космосом. Митець перестає бути абсурдною людиною. Твір — це «часточка світу, яку людина спрямувала». Митець втрачає почуття своєї залежності, як космонавт втрачає відчуття ваги. Він уникає соціального тяжіння. Це не просто образ. Балет звільняє нас від відчуття ваги легкістю танцюристів; мультиплікація Уолта Діснея була перемогою над Ньютоном. Геніальний портрет — картина, цінна сама по собі, незалежно від того, що портрет є подобою живого обличчя. Тіціанова Венера викликає не любовний потяг, а захоплення. Вистава «Едіпа-царя»[277] викликає у глядача не бажання виколоти собі очі, а бажання повернутися ще раз у театр. Ті, хто захоплюються митцем, який став вільним, чують ехо свого визволення.

Я виклав у іншому місці[278], чому вважаю, що митець, як і учений, владарює над природою, тільки підкоряючись їй або, точніше, черпаючи з неї матеріал для своїх творів. Піднесене народжується тоді, коли митець надає життєвим катаклізмам (пристрасть, буря, війна) художньої форми. Найжахливіші трагедії