Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

44

Щастя є. Нехай не всі в нього вірять. Але все ж ці три дні з Зимнєвим були найкращими. Одне мене засмучувало — я не купила йому подарунок, а ось сама отримала. Яким же був мій подив, коли Вадим поклав переді мною комплект дорогої білизни. Мереживної, яка більше показувала, ніж прикривала. А після примірки зірвав його з мене, мало не порвавши.

Дивно, що він собі влаштував вихідні. Хоча майже кожні кілька годин спілкувався з кимось із клієнтів.

Тож цілком нормально, що ми зовсім розслабилися від неробства й майже не вилазили з ліжка. Своїм рідним я звісно повідомила, куди їду. Наскільки змогла пояснити. Тато сказав «добре», а Настя лише видихнула в слухавку.

Останній день відпочинку. Завтра на роботу. І так лінь навіть прокидатися. Я лежу, загорнувшись у ковдру, Зимнєв теж десь поруч. Відчуваю його гарячу шкіру своєю.

Тіло вкривається сиротами, коли чоловічі пальці ведуть моїм стегном. Хіть і бажання захльостують мене. Кров запалюється, а я вигинаюся. Зимнєв накриває мене собою. Холод ковзає тілом, коли ковдра злегка відкривається.

Але миттю гаряче чоловіче тіло не залишає жодного шансу морозу захопити мене в холодні обійми.

Я розпалена й задоволена. Вигинаюся в його руках, готова до того, що він увійде в мене.

Дзвонить телефон. Я спершу не розумію, що відбувається. Знову клієнти… Але ні, мелодія не та.

Чоло Зимнєва впирається в моє.

— Це твій, — хрипить він.

Я розчаровано видихаю. Хочеться відчути чоловіка в собі, а натомість доводиться злегка відштовхувати його й лізти до телефона.

Перевертаюся на живіт і повзу під ковдрою до тумбочки. На мої сідниці опускаються долоні й починають їх погладжувати.

Дзвінок від Насті.

— Так? — беру слухавку.

М-м, як приємно. Зимнєв повільно проводить рукою в мене між ніг.

— Соне, тата забрали в лікарню, — з плачем каже Настя в слухавку.

Я завмираю.

— Як? Що? — тільки й можу вимовити розгублено.

Кидаю короткий погляд на Вадима, який прилаштувався позаду мене.

Сповзаю з ліжка, розуміючи, що з одного боку збуджений чоловік і я, яка щойно збиралася на нього застрибнути, а з іншого — тут така новина, перед якою тьмяніє будь-яке бажання.

Настя плаче в слухавку. Я ще намагаюся збагнути всю серйозність її слів, але тіло вже сковує холодом. Що з татом?

— Насте, куди? — уточнюю в неї.

Машинально натягую білизну, дивуючись плануванню кімнати. Не відразу осягаю, що це не моя кімната. Добре, хоч не чоловічі труси натягую.

Сестра диктує адресу лікарні. Запам’ятовую. Мені потрібно дістатися до тата. Добре, що взяла змінний одяг до Зимнєва. Хоч одягнуся нормально.

— Куди? — запитує Вадим, теж починаючи одягатися.

Я нервово ковтаю.

— Та я сама, — кажу йому, поки він натягує светр.

Так, йому в цьому буде тепло, але я не хочу, щоб він їхав зі мною.

— Я таксі викличу, — хапаю телефон.

— Соне, — починає Вадим. — Я тебе відвезу. Що сталося?

Він підходить до мене, поки я тремтячими пальцями намагаюся набрати службу таксі.

— Все нормально, усе можна вирішити, — обіймає мене й забирає телефон із тремтячих рук. — Заспокойся, разом поїдемо.

Його жар заспокоює мене. Так, потрібно вдягнути одяг правильно й застебнути всі ґудзики, а решта все потім.

— Тата в лікарню забрали, — кажу, утикаючись мокрим носом у його груди.

— В яку? Зараз поїдемо. Головне — заспокойся.

У цю мить я вдячна Вадиму просто за те, що він поруч.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍