Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"

Глава 12.2

Побачила, як вовк теж став змінюватися, приймаючи інший вигляд. Намагаючись не думати про те, що я зараз оголена перед ненависним мені чоловіком, прийняла більш скромну позу, сівши на землю і підтягнувши коліна до грудей. Мене колотило від люті на саму себе й збентеження.

Яров, вже повністю перетворившись на людину, височів наді мною. Теж повністю оголений. І вигляд його великого сильного тіла лише посилював бурю емоцій, атакуючих мене. З незадоволенням відчула, як пересихає в горлі, а внизу живота зароджується знайоме збудження.

– Ти перекинулася вперше? – почувся спокійний голос альфи, і я з полегшенням перевела дух.

Тема, порушена їм, виявилася невинною і дозволила трохи зібратися з думками.

– Так, – глухо видавила.

Анітрохи не соромлячись власної наготи, альфа продовжував маячити переді мною. Цікаво, він усвідомлює, що я зараз відчуваю при вигляді нього? Вловила, як його ніздрі хижо тремтять, втягуючи мій запах, і зрозуміла – чудово усвідомлює. Знущається, гад!

– І як тобі перший подібний досвід?

– Не знаю. Поки не зрозуміла. Але те, що хтось інший бере контроль над моїм тілом, не особливо радує.

На його губах з’явилася посмішка. Не глузлива, а скоріше розуміюча.

– Вона відчуває, що ти її відкидаєш. Тому поводиться так. Полюби її, спробуй домовитися з нею. І тоді зможеш диктувати свою волю, коли захочеш. Вірніше, не так. Вона буде дозволяти тобі це.

– Полюбити її? – процідила я. – З чого б це?

– Вона частина тебе. Не любити її – це все одно, що ненавидіти себе.

– Якось до цього мені чудово вдавалося взагалі про неї не думати!

– Навіщо брехати самій собі?

Я не відповіла.

– Що змусило тебе перекинутися? – дідько, як спритно він приспав мою пильність! Тепер йому вдалося застати мене зненацька і деморалізувати остаточно.

– Не знаю, – збрехала я. – Напевно, захотілося по лісу побігати.

– А те, що ти вирішила побігати там же, де і я, лише збіг? – вкрадливо запитав альфа.

Я подумки вилаяла його і буркнула:

– Не я вирішила! Вона!

Стало тільки гірше. По губах Ярова ковзнула самовдоволена посмішка.

– Твоя вовчиця розуміє те, що ти вперто заперечуєш. Її тягне до мого вовка.

– Ти занадто високої про себе думки, Яров! Весь світ не крутиться лише навколо твоєї персони! – похмуро зауважила. – І взагалі, якщо не заперечуєш, я б краще погуляла по лісі. Одна!

– Гаразд, не буду заважати, – несподівано легко погодився він і зробив кілька кроків у напрямку до дерев.

– А що я твоїм планам завадила? – зірвалося з губ, перш ніж зрозуміла, навіщо взагалі це роблю. – Чекав на когось іншого?

Подумки ледь не завила, коли він знову повернувся до мене. Обличчя цього мерзотника прямо сяяло від задоволення.

– Взагалі-то ні. Потрібно було скинути напругу, от і вирішив трохи побігати по лісі. А ти гадала, що скидати напругу я буду іншим способом? Хоча, в принципі, ідея гарна...

Я загарчала і жахнулася сама собі. Те, що не можу себе нормально контролювати навіть у людській подобі, викликало сум’яття.

– Заспокойся, крихітко, – розсміявся альфа, остаточно розтоптавши мої слабкі спроби зберегти обличчя. – Мене цікавить лише одна вовчиця. Непокірна і зухвала. Та, що вперто не бажає визнавати, що сама хоче того ж, що і я.

 – Ти начебто побігати хотів, Яров? – спалахнувши, кинула я. – То йди, тримати не буду!

 Я змусила себе піднятися і гордо підняла голову. Погляд альфи жадібно ковзнув по моєму оголеному тілу. Трохи захриплим голосом він промовив:

 – А знаєш, запропонований тобою спосіб скинути напругу мені подобається більше.

 – Я нічого тобі не пропонувала, альфо! Ти сам собі щось там надумав, – процідила я, хоча внизу живота все миттєво зволожилося.

 Він знову демонстративно втягнув повітря носом і посміхнувся.

 – Впевнена? – говорив ніби глузливо, але очі обпалювали пристрасним вогнем, від якого все всередині скручувалося і палало.

Трясця! Як же я хочу його! Ну чому я його постійно хочу?! Він водночас бісить і притягує!

– Так, – вийшов жалібний писк, але я все ж похвалила себе за стійкість.

Насправді хотілося зовсім іншого. Його міцних обіймів. Відчуття сильного тіла, яке притискає до землі моє власне. Гарячих поцілунків, від яких зриває дах... Про подальше намагалася взагалі не думати, відчуваючи, як збудження все посилюється.

Коли альфа повільно кивнув і кинувся до дерев, на ходу обертаючись у вовка, я ледь придушила розчарований вигук.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍