Читати книгу - "Магія крізь час, Мiла Морес"

Розділ 20

Згадала, що на мене дивляться допитливі (або хтиві) очі різноробів, підняла підборіддя, крокую у вказаному напрямку. Відчуваю, що мою дупу пропалюють погляди зголоднілого народу. Але, схоже, всі вже зрозуміли, що «чіку» трахає начальник, тож на свою адресу навіть присвистування не почула. Дійшла до потрібного офісу без перешкод. Зустріла біля кабінету хлопця, який трохи раніше підходив до «містера Дартона».

- Доброго дня, я – Аліта Нотріл. А ви? – подаю руку, бідолаха весь затремтів. Залишив вологий слід на моїй руці. Прощаю. Налаштована виявити максимум дружелюбності.

- Морі - помічник містера Дартона, - боїться хлопчик. Це він ще не знає, що я втричі старша за нього.

- Я так і зрозуміла, Морі. Вип'ємо чаю, доки його немає? Просив почекати тут, – піднімаю зв'язку ключів, підтверджуючи свої слова.

- Так.

- Морі, давно ти працюєш із містером Дартоном? – Смакую. Його прізвище подобається мені дедалі більше. Ще й у парі із «містером»…

- Так, мем, тобто, місіс, тобто...

- Міс Нотріл. То скільки ви працюєте разом?

- Близько п'яти років, місіс... міс Нотріл. Я підробляв вантажником під час навчання, а коли закінчив інститут, містер Дартон узяв мене до себе в офіс. Вік дякуватиму за це. Дуже добра він людина, - каже палко, вірю, що щиро.

- Так, він такий, - розпливаюся в посмішці, згадуючи деякі прожиті епізоди з цією "доброю" людиною. - Морі, навчиш мене кататися на цій штуці? - Показую на сігвей. - Може й собі куплю.

- Так, міс Нотріл. Тут все просто, - а далі інструкція з усіма подробицями (навіть з непотрібними), схоже, це його стихія.

- Начебто все зрозуміло. Можна спробувати?

- Так-так, це навіть не мій транспорт. Це містера Дартона, але він дозволяє мені їздити.

- Ах ось як! Ну що, притримаєш мене, якщо я спробую впасти? - Зображую безпорадну жінку.

Злякано киває, надто смикано, його, здається, струмом ударило. Підозрюю, що він уже мріє про те, як я падаю на нього.

Ох, хлопчисько. Головне, щоб стояком у мене не тицяв.

На його жаль, на сігвей я стала з першої спроби, так і не скориставшись запропонованою рукою. Цілком успішно прокотилася офісом.

- Ти маєш дівчину, Морі?

- Н-н-ні, а чому ви питаєте? - Заїкається, коли хвилюється, я і без того зчитую його фізіологічні сигнали. Пульс почастішав, дихання теж, вода з тіла пішла.

- Так, цікаво. Ти симпатичний хлопець. Розумний, зважаючи на все, вже знайшов би когось. Мабуть, багато працюєш?

- Вісім годин на день.

- Та розслабся ти, я ж тебе не допитую. Просто так цікавлюся, щоб скоротити час очікування. Теж можеш запитати, що хочеш.

- П-правда? - в цей же момент він зрозумів, що я не жартувала, видав готове, але необдумане запитання: - А ви - нова дівчина містера Дартона?

Ось тут я ледь не впала з сігвею, на якому весь цей час їздила по колу. Хлопець і не зрозумів, яку дурість ляпнув. Я навіть не знаю, як йому відповісти.

- Несерйозні зв'язки не на мене, - видала ухильну відповідь після роздумів. - Адже в нього часто «нові» дівчата, а мені потрібні серйозні стосунки. Розумієш?

- Я ніколи не бачив його дівчину, - очі бігають, не вселяючи довіри.

- Сам же сказав «нова», не викручуйся тепер, - я насідаю на хлопця, він тушкується.

- Це я просто так, випадково.

- Не люблю, коли мене дурять. Ану, подивися у вічі, - гіпнотизую його поглядом, - скільки дівчат містера Дартона ти бачив?

- Двох бачив, - молодець, і не заїкнувся, не зам'явся, сказав правду під допитливим поглядом вовчиці.

- І скільки він зустрічався з кожною? – питаю вже без гіпнозу.

- Може п-по пару м-місяців, але я не знаю точно.

- Все зрозуміло, змінює, як рукавички.

- Ні, міс Н-нотрил.

- Допоможи мені зійти з цієї штуки, - кокетую, звичайно, а ще чую, що наближається Дженард. Незабаром увійде до приймальні, тож саме час весело сміятися, опинившись у чужих руках, хай навіть і цього дивакуватого хлопця.

Хлопець несміливо підхопив мої руки, я зобразила незручність, сама розсміялася, ніби мені дуже весело, злегка нахилилася в бік хлопця (підставлю його, але хоч на реакцію Дженарда погляну). У найвеселіше розіграний момент відчинилися двері, і на порозі з'явився він. Хлопчик, звісно, стрепенувся, відскочив від мене, руки за спину сховав, наче на них підтвердження того, що він до мене торкався.

- І що це ви тут робите? - Обличчя мого чоловіка непроникне, хоча легкий рух бровою я вловила.

- Морі мене покатав на своїй штуці! Було так приємно, хвилююче та незвично! Хочеш приєднатися? – мені залишилося захоплено пискнути на додаток до всіх награних емоцій.

- До мене до кабінету, Аліто. Я ж дав тобі ключі, щоб ти чекала на мене там, а ти «катаєшся» у приймальні, - його роздратування відчулося, залоскотало між стегнами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍